Редьярд КІПЛІНҐ (в перекладі Максима Стріхи) БАЛАДА ПРО СХІД І ЗАХІД

Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, 
Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог; 
Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів, 
Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!

Камаль з двадцятьма бійцями втік на заколотний кордон, 
І лошицю Полковника він погнав у далекий горяний схрон: 
Найкращу лошицю зі стайні вкрав, коли світать почало, 
Дзвінкі підкови в лахи запнув і скочив легко в сідло. 
І запитав Полковничий син, що водив дозірців загін: 
“Хто скаже мені, де Камаль тепер, де схованку має він?” 
Мохамед Хан, Резальдарів^** син, йому відповів тоді: 
“Хто знає нічного туману шлях, той Камалеві знає путі. 
Як смеркне — проскаче він Абазай, Бонар на ранок промчить, 
Та путь одна — через Форт Букло йому до рідних угідь; 
Як поскачеш ти швидше на Форт Букло, аніж летітиме птах,— 
Поможе Бог, до провалля Джехай заступиш йому ти шлях. 
Коли ж його не догониш там, назад скоріше вертай, 
Бо скрізь чаїться Камалів люд за страшним проваллям Джехай. 
Там праворуч — скала, і ліворуч — скала, а між ними — ні деревця. 
Там ти почуєш, як клацне затвор, хоч ніде не видно стрільця”. 
На коня скочив Полковничий син, був гарячий кінь вороний — 
Серце б’є, наче дзвін, шиї гордої згин як шибениця міцний. 
Мчить юнак на коні, ось вже форт вдалині, і там чекає обід, 
Але як злодія хочеш догнать, тоді баритись не слід. 
І знову вершник в погоню летить швидше пташиних зграй, 
Жене він коня, і вже здоганя втікачів під проваллям Джехай, 
Жене він коня, і вже здоганя лошицю й Камаля на ній, 
Курок пружний звів, лишень втікачів на постріл дістав вороний. 
Він вистрілив раз і вдруге ще, та кулі пішли убік. 
“Мов солдат стріляєш! — гукнув Камаль. — Покажи, як їздити звик!” 
У провалля Камаль повернув, і за ним син Полковника без вагань, 
Вороний, мов олень, вперед летів, та лошиця мчала, мов лань. 
Вороний вудила свої закусив — нелегкою була гора, 
А лошиця вуздечкою грала — так рукавичкою леді гра. 
Праворуч — скала, і ліворуч — скала, і між ними — ні деревця, 
І тричі клацнув рушниці затвор, і не видно було стрільця. 
Місяць прогнали з неба вони, б’є зорю вже стукіт копит, 
Вороний, мов зранений бик, біжить за ланню легкою вслід. 
Спіткнувсь вороний і в гірський потік упав на всьому скаку; 
Тоді Камаль повернув назад і звестись поміг юнаку. 
Він вибив з руки його пістолет — там буть не могло борні, 
“Надто довго життям,— промовив Камаль,— завдячуєш ти мені: 
На двадцять миль тут скелі нема, нема тут жодного пня, 
Де б мій стрілець не цілив тебе, не ждала б де западня. 
Якби я руку лишень підняв, як виїхав на бескет, 
Прудконогі шакали уже б давно збіглися на бенкет; 
Варто було б кивком голови подати умовний знак — 
І після учти не зміг би злетіть по горло ситий коршак!” 
Йому відповів Полковничий син: “Що ж, нагодуй звірину; 
Та перше розваж, яку сплатить муситимеш ціну. 
Як тисяча шабель прийде сюди, щоб забрати мої кістки,— 
Стільки за учту шакалів платить злодію не з руки! 
Коні потопчуть твої поля, солдати твій хліб з’їдять, 
Худобу заб’ють, хати розберуть на паливо для багать. 
Коли влаштує тебе ціна і голодні твої брати,— 
Шакали ж собакам кревна рідня, – то клич, пес, їх сюди! 
Але як ціна зависока тобі, скінчимо усе до ладу: 
Лошицю батькові поверни, дорогу я й сам знайду!” 
За руку схопив Камаль юнака, і погляд його горів: 
“Не слід нам згадувати собак. Вовк вовка тут перестрів! 
Лошиця твоя. І краще я жертиму стерво гниле, 
Ніж тому, хто сміявся смерті в лице, заподіяти зможу зле”. 
Йому відповів Полковничий син: “Я мусив честь берегти. 
В дарунок від батька лошицю візьми — бо справжня людина ти!” 
Та лошиця підбігла до юнака і ластитись почала; 
“Нас двоє сильних,— сказав Камаль,— та вона до тебе пішла. 
Тож хай в дарунок від крадія тобі принесе вона 
Вуздечку коштовну, моє сідло, і срібні два стремена!” 
Тоді юнак пістолет подав йому рукояттю до рук: 
“У ворога ти відібрав один, а другий дарує друг!” 
Камаль промовив: “Дарунок твій лише за дарунок прийму. 
Твій батько сина до мене послав — я сина віддам йому!” 
Свиснув Камаль, і син його по схилу гори збіг вниз,— 
Як олень, легкий, міцний і стрункий, як готовий до бою спис. 
“Ось твій господар,— сказав Камаль,— він водить дозірців загін, 
Щитом йому стань, роби без вагань все те, що накаже він. 
Допоки я або смерть твоя не обірвуть цих пут назавжди, 
Всюди за ним крізь вогонь і дим оборонцем вірним іди. 
Хліб Королеви^*** їстимеш ти, тож її борони закон, 
І, як треба, зруйнуй свого батька дім, щоб у спокої жив кордон. 
Кавалеристом відважним стань, тримайся твердо в сідлі, 
І Резальдаром зроблять тебе, а я, може, помру в петлі!” 
Очима зустрілися юнаки, і лжі не було в очах. 
І братню клятву вони дали на солі і кислих хлібах: 
І братню клятву вони дали, розрізавши дерну настил, 
На рукоятці та лезі ножа, і на імені Господа Сил. 
Камалів син осідлав коня, лошицю — Полковничий син, 
І двоє вернулись у Форт Букло, звідки поїхав один. 
Загін дозорців зустріли вони, і двадцять шабель в ту ж мить 
Зблиснули грізно, готові кров хлопця із гір пролить. 
“Не руште його! — Полковничий син гукнув своїм воякам,— 
Бо той, хто вчора ворогом був, сьогодні товариш нам!”

Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, 
Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог; 
Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів, 
Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!