У 2016 році ми відзначали три дати, пов'язані з Іваном Яковичем Франком: 160 років від дня народження геніального українського поета, прозаїка, драматурга, публіциста, вченого; 100 років від дня його смерті; 120 років з тих пір, як побачила світ знаменита поетична збірка "Зів'яле листя".

Маловідомий Франко

http://www.authorstream.com/Presentation/леся342068-2921265/

З нагоди дня Франкових великих роковин - ще одне рідкісне фото, яке, вочевидь, мало хто бачив.

 На ньому - Іван Франко серед близьких і друзів. У радянський час воно зі зрозумілих причин не публікувалося (бодай через присутність на ньому Михайла Грушевського - головного "українського буржуазного націоналіста", з яким Франко нібито ворогував, а тут - маєш тобі!..). Уперше опублікував цю світлину Олег Купчинський у ювілейному 250 томі Записок НТШ 2005 року.
Унікальність цієї фотографії ще й у тому, що на ній Франко усміхається. Усміх, може, й не "голлівудський", трохи сумовитий, зате щирий...
Хай сьогодні Франкова душа усміхнеться, коли ми про нього згадуватимемо.
З уродинами, пане Докторе!
На світлині сидять зліва направо: Марія Грушевська з донькою Катериною, Стефанія Левицька, Михайло Грушевський; стоять: Іван Труш, Северин Данилович, Іван Франко. Львів, 1901 р.

МАЛОВІДОМИЙ ФРАНКО

Письменник і вчений володів надзвичайними екстрасенсорними здібностями, був першим українським професійним політиком, а також тримав удома справжній зоопарк.

Про те, хто такий Іван Франко, нагадувати не варто. Постать українського генія, який володів 14-ма мовами і займався десятком різних видів творчої діяльності, повинна бути прикладом щоденного наслідування для кожного. Творча спадщина Франка вражає, а його працездатності дивуються найбільші трудоголіки сучасності. 27 серпня виповнюється рівно 160 років від дня народження

Каменяра. "Погляд" вирішив іще раз зазирнути в біографію поета і розповісти про кілька маловідомих фактів. У цьому допомагав дослідник-франкознавець, кандидат філологічних наук, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка Богдан Тихолоз. 

Маленький мольфар

Як стверджує Богдан Тихолоз, Іван Франко – це унікальний людський документ, якому немає аналогів не тільки в українській культурі, а й у світовій. Ця його унікальність бере початки ще з дитинства.

Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном. Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном. І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями.

У селі його називали "лісова душа", адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні "Під оборогом", у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару.

Дослідники погоджуються, що цей епізод, швидше за все, таки мав місце у дитинстві Франка. Але, як зізнається Богдан Тихолоз, найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів.

Франко у цифрах

Іван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності. У практичному підсумку ці 40 років – це 6 000 творів. Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією. За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок. Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає.

Перший фаховий літератор

Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли. І, незважаючи на те, що всі звикли вважати Франка бідним-бідним письменником, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано.

Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.

Забув про весілля через вірш

Шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини. Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві. Проте щастю закоханих мало не завадив… вірш. Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша. Бібліоманія, якою страждав Франко, мало не поставила під загрозу шлюб письменника.

Діти і тварини

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків.

Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори.

Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться.

Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала "звірячу клініку" з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома.

Петро Франко – летун УГА

Варто також згадати, що Франків син Петро, як відомо, був одним із засновників "Пласту", а також одним із перших, хто долучився до руху Українських Січових Стрільців, згодом сотником Легіону УСС. Проте мало хто знає, що Петро Франко також був одним із засновників української військової авіації. Він очолював підрозділ летунів УГА і в цьому питанні був, можна сказати, на передовій, адже тоді авіація була найновішим досягненням прогресу.

Що важливо підкреслити, Іван Франко не лише висував і пропонував певні політичні гасла чи ідеї, якими він прислужився національно-визвольному рухові. Він віддав йому найцінніше, що в нього було, – власного сина Петра, який продовжив батьківську справу у боротьбі за Україну цілком практично – у війську.

Рибалка-ас

Він умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, він і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині. Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами.

У 1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали.

Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті та їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником "тихого полювання" на гриби, на яких прекрасно розумівся.

Перший український політик

Сьогодні мало хто пам’ятає, що саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. І. Франко, очолюючи її, став першим справжнім українським політичним лідером. Не просто громадським діячем, а фаховим політиком.

Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху "Перший вінок", який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

Політичний провидець

Франко володів також даром політичного передбачення. Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму. Франко у своїх працях, зокрема у трактаті "Що таке поступ?", написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як і сталося. А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор.

"Я вірю в Бога, але не так, як ви усі"

Поширена думка, що Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді письменник не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви.

Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій.

Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: "Я вірю в Бога, але не так, як ви усі". Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, – стверджує Богдан Тихолоз, – але його віра була понадконфесійною. Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов свою тернисту дорогу до цієї віри. Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу.

15 цікавих та маловідомих фактів про Івана Франка

Видатний український поет Іван Франко народився 26 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі на Львівщині. Всі ми звикли бачити в ньому, в першу чергу, українського письменника, поета, публіциста, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча, але, попри це все, він був також людиною, людиною цікавою та неординарною. Сьогодні пропонуємо вашій увазі 15 цікавих та несподіваних фактів з життя та творчості Каменяра.

1. Мати Івана Франка, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Померла, коли Іванові було 15 років.

2. Коли Франкові було 9 років, помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя.

3. Іван Якович любив пити медовуху, вино. Смачно готував каву, збирав і любив їсти гриби й рибу, що сам ловив. Іван Франко понад усе любив збирати гриби. Їх варили, смажили, сушили на зиму. Донька пише: “Присмажені гриби з молодою картоплею були смачною й улюбленою стравою тата”.

4. Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці міста. Нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні (“У столярні”)

5. Восени 1875 року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства. Москвофільство було дуже популярне серед галицької інтелігенції в другій половині ХІХ століття. Москвофілом був також один із засновників “Руської Трійці” Яків Головацький.

6. Як і більшість молодих людей того часу, Іван Франко захоплювався ідеями соціалізму. Читав твори Маркса, Енгельса, листувався з Михайлом Драгомановим. Однак наприкінці життя він зрозумів хибність ідеї Маркса, назвавши соціалістичну державу тюрмою.

7. Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви “українці” замість “русини” — так традиційно називали себе корінні галичани. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905) Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…”

8. Після свого другого арешту 1880-го Франко ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень у готелі він написав повість “На дні” й на останні гроші надіслав її до Львова. Після того три дні жив на 3 центи, знайдені на березі річки Прут – цих грошей вистачило хіба на одну хлібину. А коли їх не стало, лежав без пам’яті, без сил. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.

9. У 1886 році Іван Франко одружився. Його дружиною стала Ольга Хоружинська. Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Їй не була чужа ідея відродження України. Познайомившись із Франком вирішила стати його дружиною й помічницею, та присвятити своє життя чоловікові. Разом подружжя виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра, Анну.

10. Подружнє життя Франків не було щасливим. Матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи, вороже ставлення до Ольги з боку найближчих співробітників мужа, зокрема Михайла Павлика, й частини суспільства, що ставилися до неї ще з більшою неприязню, ніж до самого Франка, як до схизматички — все це зломило жінку. Наслідком були сухоти, нервове перенапруження, а згодом і цілковитий психічний розлад. Одинока, покинута дітьми померла 17 липня 1941 року і похована на Личаківському цвинтарі, на полі № 4 неподалік від свого чоловіка.

11. Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: “Жаль, що я не орієнталіст”. Серед перекладів Івана Франка – біблійна “Книга Буття”. Досі це найбільш точний переклад цієї частини Біблії українською мовою.

12. 1908 року стан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, “у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…”. “Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю”, – писав Іван Франко. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

13. Іван Франко був відомий своїми атеїстичними поглядами. Про це згадував отець Макарій Каровець: “Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: “А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?” Помер несповіданий і нерозкаяний”.

14. В інституті германістики Віденського університету, в якому Іван Франко успішно захистив докторську дисертацію, встановлена меморіальна дошка Івану Франку встановлена. Відкрита 29 жовтня 1993 року. На Постгассе, 8 знаходиться погруддя письменникові. Пам’ятник був відкритий 28 травня 1999 року. Пам’ятна дошка також встановлена на будинку, в якому жив письменник за адресою: Відень, Віпплінґерштрассе 26.

15. Франко на сьогодні єдиним українським поетом, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури.

"На Україні вона була би зовсім на місці, а в Галичині не вміла дати собі ради"

Автор: Марта ГАВРИШКО, кандидат історичних наук

ЗА ДВА РОКИ ДО СМЕРТІ ІВАН ФРАНКО ВІДПРАВИВ ДРУЖИНУ В БОЖЕВІЛЬНЮ

"З ТЕПЕРІШНЬОЮ МОЄЮ ЖІНКОЮ Я ОДРУЖИВСЯ БЕЗ ЛЮБОВІ, А З ДОКТРИНИ, ЩО ТРЕБА ОЖЕНИТИСЯ З УКРАЇНКОЮ, І ТО БІЛЬШ ОСВІЧЕНОЮ, КУРСИСТКОЮ. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий. Мавши іншу жінку, я міг би був розвитися краще і доконати чогось більшого. Ну, та дарма, судженої конем не об'їдеш", – оповідає Іван Франко в листі до історика Агатангела Кримського.

Зі своєю дружиною він познайомився в лютому 1885-го. 29-річний письменник приїхав зі Львова до Києва – з Австро-Угорської імперії до Російської. Шукав охочих фінансувати його новий літературний журнал. Зупинився в педагога Єлисея Трегубова. Там жила і 21-річна Ольга Хоружинська – рідна сестра дружини господаря.

За два тижні Франко повертається додому. Влітку пише Трегубову з проханням розповісти більше про своячку.

Ольга Хоружинська та Іван Франко в день свого весілля 16 травня 1886 року в Києві

"Маю вам сказати, що дівчину на вид ви самі бачили, – відповідає той. – А що вона з себе вдає? Про це з довгої практики можу сказати, що дівчата наші "яко сосуд скудельный". Всі вони чомусь-то навчаюцця у школах, але яку вони получають фізіономію, то з'являецця, як дівчина стане жінкою. Спеціально ж Ольга – чоловік талановитий, дуже здатний до роботи і чулий до доброго. Але, як і кожна дівчина, упряма і добренько самолюбива. Привертаючи ж до вас, ласкавий добродію, треба сказати, що вона богопочитала вас яко високого таланта. Але як вона однесетця до вас по амурній квестіі, про то не відаю".

"ЩО СКАЗАЛИ Б ВИ, ЯКБИ Я ПРИСТУПИВ ДО ВАС З ПРОСЬБОЮ: БУДЬТЕ МОЄЮ ДРУЖИНОЮ, МОЄЮ ЖІНКОЮ?" – пише Франко в першому ж листі до Ольги – 4 вересня.

В одному з наступних листів перелічує свої доходи: "За редакцію "Зорі" місячно 25 зр. (злотих ринських – так на Галичині називали австрійські гульдени. – Країна), то єсть річно 300 зр. Се, надіюсь, зміниться з новим роком на ліпше, і я думаю, що з того джерела мені прийде мінімум 400 зр. річно. За кореспонденції до Kraju квартально мінімум 50 зр., значить річно 200 зр. Співробітництво у варшавськім Ateneum, до котрого мене запрошено, мусить принести також не менше 200 зр. З львівських газет, краківської академії і з інших дрібних праць – 100 зр. річно. По укінченні і виданні бібліографії Федоровича я, крім часті накладу, одержу ще 400 зр. Усе те, як бачите, навіть усуваючи доходи надзвичайні або несподівані, винесе на рік мінімум 800 зр. А коли б при вашій помочі мені удалось зробити вступ до деяких московських журналів, то думаю, що ми могли б числити на 1000 зр. річного доходу. Правда, деякі зі сказаних доходів у мене досі неправильні. Часом нападе хандра і ходиш-ходиш цілими днями, перо в руку не йде, занедбається робота".

Далі Франко так само ретельно розписує витрати: "Хата 20 зр., услуга 4 зр., світло, топливо, прання і проче – 5 зр., їда (снідання і вечеря дома, чай або кава і обід – з трактиру) – 24 зр. місячно. Все те чинить на рік 840 зр. Оставалось би затим около 160 зр. на одіж і непередвиджені видатки. Як бачите затим, при добрім здоров'ї і витривалій праці можемо жити зовсім непогано з самого пера".

Ольга Хоружинська – сирота. Дозвіл на одруження повинен дати її дід, генерал російської армії Іван Федоровський. Той живе в Одесі. Відписує дівчині: "Письмом, своим, Олеся, ты меня извещяешь, что тебе предлагает какой-то литератор-галичанин быть его жинкою. По какому же случаю ты просишь здесь моего совета? Странно, у тебя есть тетка, сестры, от чего ты к ним не обратишься, а ко мне? Разве он мой короткий знакомый? Ты даже не написала, какой он веры – лютеранской, католической или иудейской. Хотя мне это совсем не нужно".

Взимку Ольга дає згоду.

"Це золото, а не дівчина! – хвалить обраницю товариша Олена Пчілка. На прохання Франка відвідала дім Трегубових і познайомилася з нареченою. – Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, сімпатична. І до того як она розвилась за сі два роки, як пройнялась ідеєю українства! Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете ви собі не лиш хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину, спільницю ваших думок, переконань і праці. А се тепер велика річ! Пізнавши вашу милую нареченну, з певностю думаю, що ви будете з нею зовсім счасливі. Се моя певна думка!"

ВЕСІЛЛЯ ВЛАШТОВУЮТЬ 16 ТРАВНЯ 1886 РОКУ В КИЄВІ. НА ДАТІ НАПОЛЯГЛА ОЛЬГА. ЧЕКАЛА ПІЗНЬОЇ ВЕСНИ, ЩОБ ГОСТІ МОГЛИ ПРИЙТИ У ФРАКАХ І СУКНЯХ. Франко ледь не спізнюється на вінчання. Просто у весільному костюмі й білих рукавичках взявся переписувати стародавній вірш, який надибав у бібліотеці Трегубова. До церкви Святих апостолів Петра і Павла на розі вулиць Фундуклеївської та Олексіївської їдуть бричкою. Коли рушають, коні починають тупати ногами.

– Погана ознака, – перешіптуються навколо.

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською та дітьми. Найстарший син Андрій Франко (1887–1913) допомагав батькові в роботі, впорядковував його бібліотеку. Записував фольклор у Карпатах. Після закінчення Львівського університету опублікував наукову розвідку "Григорій Ількович, як етнограф". Помер від нападу епілепсії. Донька Анна Франко (1892–1988) після Другої світової війни переїхала в Канаду. Син Тарас Франко (1889–1971) – кандидат філологічних наук. Під час Першої світової війни служив в австрійській армії, пізніше – в Українській галицькій армії. У міжвоєнні роки вчителював в Одесі, Львові, Станіславові. Очолював спортивне товариство "Україна" у Львові. Пізніше переїхав до Києва, працював в Інституті літератури. Петро Франко (1890 – рік смерті невідомий) за освітою – інженер-хімік. Викладав у Львівській академічній гімназії. Був одним з творців скаутської організації "Пласт". Організатор авіаполку УГА. У 1930-х переїхав у Радянську Україну. Після окупації Галичини радянськими військами обраний депутатом Верховної Ради УРСР. 1940-го очолив новостворений Музей Івана Франка у Львові. З початком німецько-радянської війни його евакуювали зі Львова. Подальша доля невідома. За деякими даними, розстріляний НКВС

Після вінчання молодята фотографуються в салоні Володимира Висоцького. Далі – частування. Більшість тостів – за єднання України. Такий символізм бачать у шлюбі знаменитого галичанина і молодої наддніп­рянки. Про це дізнаються в жандармському ­управлінні. Як наслідок – подружжю забороняють в'їжджати на територію Російської імперії.

– Я бы не влюбился до безумия в твоего мужа. Мне кажется, этому мешает его прическа, – так відгукується про обранця Іван Федоровський. Скаржиться, що не розуміє "хохляцкого языка". Але посаг залишає щедрий: тисячу рублів акціями, срібний сервіз на 24 особи, а ще хутро, меблі, білизну, сукні.

Увечері того ж дня подружжя їде до Львова. Ольга редагує статті Франка, розсилає чи розвозить їх замовникам. Допомагає вивчити французьку мову. Спонукає закінчити Чернівецький університет і захистити докторську дисертацію у Відні. Допомагає видавати журнал "Житє і слово". Частину посагу віддає на друк його поетичної збірки – "З вершин і низин".

"НА УКРАЇНІ ВОНА БУЛА БИ ЗОВСІМ НА МІСЦІ, А В ГАЛИЧИНІ НЕ ВМІЛА ДАТИ СОБІ РАДИ", – згадує географ Григорій Величко. Оточення Франка приймає Ольгу насторожено, а дехто навіть вороже.

Знайома письменника Михайлина Рошкевич згадує, як під час відпочинку в Болехові – тепер Івано-Франківська область – подружжя пішло на риболовлю: "Франко мав підкочені по коліна штани, в одній руці ніс черевики, сурдут, закинений на однім плечі, а в другій руці – рибу, посиляну на ключці. Франкова також виглядала дуже негліжово, несла на вудці на лівім плечі перевішану свою мокру сорочку". Для консервативних галичан такий зовнішній вигляд жінки був неприпустимий.

Подружжя часто змінює помешкання. Коштів на оренду бракує. 1902 року родина – Іван, Ольга і четверо дітей – переїжджають у власний двоповерховий будинок на вулиці Понінського, поряд із нещодавно закладеним Стрийським парком. Тут є передпокій, кухня і сім кімнат. Помешкання обставляють скромно: залізні ліжка із солом'яними сінниками, шафи, столи. У великій вітальні немає меблів – тільки стіл, велика канапа і картини Івана Труша на стінах. Через прорахунки при будівництві взимку приміщення майже не опалюється.

"Надзвичайно сумне вражіння робило оте Франкове "семйове огнище", – згадує Марія Грінченко, дружина письменника Бориса Грінченка. – Мені ніколи до того часу не доводилося бачити такої непривітної незахистної господи. Це була пустка, холодна, сумна пустка, якої не закрашали і не гріли навіть Трушеві малюнки по стінах. Меблів було мало, та й ті стояли не до ладу. У Львові не зашпаровують вікон на зіму, бо в гарну годину відчиняють і взімку. А щоб не так віяло од вікон, то між рямами накладають чогось вершків на п'ять-шість заввишки і прикривають гарно вигаптуваними покрівцями. Франкова ж понакладала за рями соломи заввишки на піваршина чи й більше і нічим її не прикрила. Від того хата ще більш здавалася пусткою".

ФРАНКОВІ НЕ ВДАЄТЬСЯ ОТРИМАТИ БАЖАНУ ПОСАДУ ПРОФЕСОРА КАФЕДРИ РУСЬКОЇ СЛОВЕСНОСТІ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ. Доводиться перебиватися випадковими заробітками. В Ольги починає проявлятися родинна недуга, про яку змовчали Трегубови. Її брат Іван страждав від психічних розладів, а сестру Марію навіть утримували в закладі для божевільних у Харкові.

"Коли ми приходили зі школи, мама накидалася на нас зі страшними лайками, – згадує донька Анна. – Її нервове роздражнення часто доходило до шалу. Мене вона зненавиділа всім своїм хворим єством. Мама казала мені, що я не її донька. Кожного дня повторяла мені, що я хлопська дитина і маю бути в неї служницею, а не ходити до школи. Переслідуванням не було кінця – вона кожного дня й у кожний час накидалася на мене з обвинуваченнями. Наше життя вдома стало пеклом. Два рази я хотіла відібрати собі життя, але обидва рази невдатно. Доводилось далі терпіти й мовчати".

Восени 1903-го подружжя Грінченків привезло до Львова свою доньку Настю. Хотіли віддати її на навчання до місцевого університету. Франко запропонував друзям пожити у себе. Але вдома дружина влаштувала скандал:

– Панна приїхала сюди вчитися? У Росії для неї університетів не вистачило? Да понимаете ли вы, что это оскорбление для меня, что вы приехали из России учиться здесь? Там светила науки, а здесь что? Здешние профессора безграмотные. Они только развратничать умеют. Добре діло! Мати дожидала, поки дочка виросте, думала, що їй поміч буде. А дочка, бачите, що вигадала! Хай там мама наймає собі на поміч Каську чи Мариську, а донечка изволили отправиться во Львов учиться. То есть, говоря попросту, развратничать с професорами.

Мати й донька повернулися назад до Києва. А Борис Грінченко з Франком на кілька днів поїхали у справах до Відня.

"ВІН БУВ ХВОРИЙ, ЯВНІ ОЗНАКИ ДУХОВОГО РОЗСТРОЮ, – згадує історик Дмитро Дорошенко. З Франком побачився в Києві навесні 1909 року. – Крім того, мав зведені й покалічені пальці на руках. Його переслідували якісь привиди. Щоб збутися їх, він мав з собою банку з розчином креозоту, куди мачав свої слабі, скрючені пальці і кропив ними довкола себе. Йому здавалось, що тоді привиди зникали. Креозот роз'їдав йому пальці, шкіра на них репалася і облізала, пучки рук являли якусь червону страшну рану".

7 квітня 1913-го від приступу епілепсії помирає Андрій, найстарший син Франків. Письменник бачив у ньому спадкоємця. Разом працювали над книжками, впорядковували бібліотеку.

Наступного року починається світова війна. Двоє синів ідуть воювати в легіон Українських січових стрільців. Донька переїжджає до Києва. Ольгу госпіталізують у божевільню на вулиці Кульпарківській. Франко запрошує до помешкання одну зі своїх молодечих пасій – Целіну Журовську-Зигмунтовську. Вона приходить жити з двома дітьми. Так Франко перебуває передостанню у своєму житті зиму. Святвечір 1916-го зустрічає в притулку для стрільців. Втікає звідти наприкінці березня – хоче померти в рідній оселі. В останні дні за ним доглядала медсестра Софія Монджейовська.

Будинок Франків на вулиці Понінського. Тепер це верхня частина вулиці Івана Франка, тут розташований літературно-меморіальний музей письменника

В день смерті Івана Франка поряд з ним не було ні дружини, ні дітей.

"Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій – щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

В сльоту зимнюю, в днину млистую

Я дорогою йду тернистою;

Кого я любив, ті забулися,

А з ким я дружив – відвернулися.

Відвернулися та й цураються,

З труду мойого посміхаються,

В порох топчуть те, що мені святе, –

А недоля й тьма все росте й росте.

Важко дерево з корнем вирвати,

Друга давнього з серця вигнати.

Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,

Де брехня сичить вкруг гадюкою.

Та як радісно серед трудного

Шляху темного і безлюдного

Вгледіть – світиться десь оконечко!..

Так у горі нам – щире словечко.

То ж за дар малий, а безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій не вдослід журбі

Спасибі тобі! Спасибі тобі!", –

вірш Івана ФРАНКА "Моїй дружині". Написаний 27 січня 1887-го – менш як через рік після весілля. Це – єдиний твір, який Франко присвятив Ользі Хоружинській. У збірках не публікувався

Каменяреві

Коли земля у барвах і цвіту,

Коли усе кругом благоговіє,

Складаємо пошану ми Франку,

Чий спадок творчий душу щедро гріє.

Де хмари розганя старий туман,

Село вдяглось у барви акварелі, -

Там з хлопця мужній виростав Іван

І словом розбивав камінні скелі.

Він не корився долі, бо не вмів,

Не падав стрімко вниз, немов підбитий, -

Він духом сильний був і переміг,

Щоб ми, праправнуки, могли його любити,

Як він любив цю землю, рідний край

До болю в серці, ревно, безупинно…

Він сотворив у наших душах рай.

Про це ви пам’ятайте щохвилинно!

Як благодатна наступа пора,

І спів луна в грізному грому реві,

В пошані опускаємо чоло,
Поклін складаємо Каменяреві.

                                         Лариса Дуда

“РАЗ У НЕДІЛЮ, РАЗ У МАЮ…” (до річниці Франкового шлюбу)

 Наталя ТИХОЛОЗ

ЦЕ БУЛО 130 РОКІВ ТОМУ.

Шлюбне фото Івана та Ольги Франків. Київ, 1886 р.

«З початком 1886 року, починаючи 30-ий рік життя, я міг би почати й нове життя, родинне. Коли б така була Ваша воля…», – писав Іван Франко 27 жовтня 1885 р. у листі до своєї нареченої Ольги Хоружинської. Бо ж і справді, дозрів уже до того віку, у якому хотілося власного родинного затишку і тепла…

Ольга Хоружинська ще зі шкільної лави мріяла «вінчатися у білій сукні з фатою, вінчатися іменно в квітні, а не травні», бо вірила у забобони, що травневі («майові») шлюби нещасні (бо, мовляв, хто у маю одружиться, той і буде усе життя маятися). А ще хотіла, щоб «чоловік і гості були у фраках». Фраки узяли «напрокат», а от пошлюбилися таки у «маю», бо через юридичні формальності дату весілля довелося посунути.

Відтак 4 (за новим стилем – 16) травня 1886 р., у неділю, в церкві при Колегії Павла Ґалаґана по вул. Фундуклеївській (тепер Богдана Хмельницького, 11) у Києві ІВАН ФРАНКО ОДРУЖИВСЯ З ОЛЬГОЮ ХОРУЖИНСЬКОЮ.

30-літній галичанин, на той час уже – відомий поет і публіцист, взяв шлюб із 22-літньою освіченою панночкою родом зі Слобожанщини.

Ось як згадував про ці памʼятні події історик і літературознавець Гнат Житецький:

«Травня місяця 1886 року Франко удруге приїхав до Києва і оселився у галичан-студентів Крачковського та Киричинського, в помешканні власника “Минеральных вод”, галицького емігранта Качали, небожем якому приходився медик Киричинський. Не так багато часу гаяв молодий вчений на женихання, як на студіювання київських наукових матеріалів. …Пам’ятаю, як в тісній квартирі Трегубова всі вже дружки зібралися, прибули й бояри – Киричинський, Крачковський, Гнат Житецький, В. Ігнатович, одяглася й молода до вінця, а молодий затримався в кабінеті хазяїна за переписом якогось цікавого старого вірша, доки йому рішуче не нагадали, що пора й про урочистий час згадати. Іван Якович переодягся в сюртук, і ми в ясний тихий день пішки посунули процесією через шкільний двір до церкви».

Таїнство шлюбу здійснив священик Симеон Трегубов. Після обряду у церкві відбувся святковий обід для молодих та гостей. Як годиться на весіллі, усі їли, пили, співали, а ще – виголошували тости. Меню святкового столу не збереглося, проте відомо, що пили вино, а лейтмотивом усіх виступів було єднання України – Західної і Наддніпрянської. Бо ж шлюб австро-угорського громадянина, яким був Іван Франко, з підданою Російської імперії – Ольгою Хоружинською сприймався як символ соборності і був виявом політичних мрій київських «старих громадівців» про обʼєднання з галичанами.

Колегія Павла Галагана в Києві (вул. Фундуклеївська; тепер вул. Богдана Хмельницького, 11). Тут у Церкві Святого Апостола Павла 4 травня 1886 року взяли шлюб Іван Франко та Ольга Хоружинська. Церкву ліквідували більшовики у 1920-ті роки. Сьогодні у цьому приміщенні – виставкові зали Національного музею літератури України.

Антоніна Трегубова, рідна старша сестра нареченої, згадувала:

«Як зараз, бачу я перед очима показну постать Житецького Павла Гнатовича, його дуже красиве, виразне обличчя, очі, що разом сміються й проймають, склянка вина у руці – і наче чую проникливий його голос і його пропонування випити за міцне єднання Галичини та України. Він, та і не він один, дивився на шлюб галичанина з українкою як на до деякої міри політичний крок. Після промови Житецького хтось крикнув: “Гірко!” Молодий не знав, що то воно означає, поки мій чоловік не дав йому пояснення, поцілувавши мене. Ольга відповіла молодому поцілунком…»

Того-таки дня увечері молодята відбули потягом до Львова…

Від цієї знаменної події починається нова сторінка життя нашого класика уже як одруженого чоловіка та батька сімʼї. Бо ж невдовзі по тому зʼявилися на світ і малі Франчата – троє синочків Андрій (1887–1913), Тарас (1889–1971), Петро (1890–1941) і донечка Анна (1892–1988). Народилася справжня сімʼя зі своїми буднями і святами, труднощами і радощами, втратами і здобутками, звичками і традиціями…

Кохані жінки Івана Франка

 Василь Герей  

Дослідники вважають, що в житті поета було три жінки, яких він кохав: Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, і Целіна Зиґмунтовська, але якій же саме жінці поет присвятив свою неперевершену за художньою вартістю ліричну збірку «Зів'яле листя»? Сам поет скаже про це у вірші «Тричі мені являлася любов...». В нього було три кохання, три жінки: «Одна несміла, як лілея біла...», «Явилась друга — гордая княгиня...», «Явилась третя... — і очам приємно...». Та чи три це жінки або, може, одна, кохання до якої поет проніс крізь усе життя?

ПЕРША ЛЮБОВ: ОЛЬГА РОШКЕВИЧ

     

Першим сильним почуттям юного Франка було його кохання до попівни Ольги Рошкевич. ЇЇ любов була наївна, як дитина, несмілива, невинна й чиста, вона робила для поета весь навколишній світ раєм: без турбот і образ. Ще в гімназії Іван Франко закохався в неї.

Вона добре володіла німецькою і французькою мовами, захоплювалась збиранням етнографічних матеріалів, мала друковані праці. На початках юнак із бідної сім’ї Франків, який уперше зіткнувся з жінкою із інших сфер, навіть не знав, як з Ольгою поводитися. Не вмів сидіти за столом, між першою і другою стравами зривався, не вмів танцювати. До того ж думав, що дівчина, в яку закохався, має говорити якось незвично, а тому перші листи до неї писав німецькою мовою.

Батьки Ольги спочатку заохочували її дружбу з Іваном, сподіваючись, що він зробить блискучу кар’єру. На той час Франко навчався у Львівському університеті, навколо нього гуртувалася прогресивна молодь.Письменник був дуже щасливий. Проте раптово на їхню долю впало нещастя. Невдовзі на гурток демократичної молоді здійснила наліт поліція, заарештувавши Франка та його прихильників. Поета виключили з університету, сім місяців він пробув в ув’язненні.

Після цих подій батьки Ольги заборонили молодому поетові з’являтися в їхньому домі. Хоч напередодні двадцятирічний Франко уже офіційно попросив батьків Ольги її руки і, незважаючи на те, що мужчина в Австро-Угорщині вважався повнолітньою особою лише у 24 роки, пропозиція була прийнята. Щоправда, була умова: Іван та Ольга вважатимуться зарученими, але весілля справлять лише тоді, коли Франко вивчиться та дістане посаду.

Попри заборону зустрічатись, Іван та Ольга ще протягом десяти років через друзів листувалися, їй він присвятив IX поезію у ”Зів’ялому листі”: ”Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, незгоєні рани, невтішні жалі...”. 

Рошкевич дуже сумувала з цього приводу, навіть хотіла піти в монастир. Будь-яке листування з коханим батько заборонив, домовився на пошті, аби всю кореспонденцію віддавали йому особисто в руки. Проте світ не без добрих людей. Закоханим вирішили допомогти їхні товариші. Вони передавали книжки, де були підкреслені окремі літери. По кілька днів разом зі своєю сестрою Михайлиною ті букви Ольга визбирувала у слова, і так зв’язок з коханим не поривався. Врешті-решт вона навіть втекла з дому спочатку до дядька, а далі – до Львова, до Івана Франка. Закохані вирішили поєднатися хоча б перед Богом. Коли про це дізналися батьки Ольги, то була велика ганьба, дівчину почали вважати пропащою.

В 1880 році Франка заарештували в друге і Ольга винить себе в цьому, бо, якби він не приїхав до неї, можливо, все було б інакше.Після арешту Ольга і Франко зустрічалися, але вони поступово починають віддалятися одне від одного. Ольгу засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадянського і літературного життя і у 1898 році Франко написав А. Ю. Кримському: «Наша любов тяглася 10 літ». Тобто з 1874 р. по 1884 р.

Але в житті іноді трапляється щось несподіване, непояснювальне: Володимир Озаркевич (греко-католицький священик, культурно-громадський діяч) запропонував Ользі Рошкевич свою руку й серце. Вона довго думала, але під тиском батька, все-таки вирішила вийти заміж за Володимира, а Франкові написала: "Не думай, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш - все буде тісно пов'язане з тобою, твоєю роботою, твоїми думками".

І ти лукавила зо мною!
Ах, ангельські слова твої
Були лиш облиском брехні!
І ти лукавила зо мною!
І нетямущому мені
Затрули серце гризотою
Ті ангельські слова твої!..
І ти лукавила зо мною!
І серце бідне рвесь у мні,
Що ти - злукавила зо мною!..

***
Я не лукавила з тобою,
Клянуся правдою святою!
Я чесно думала й робила,
Та доля нас лиха слідила.
Ти ж думаєш, я не терпіла,
В новії зв'язки радо бігла?
Ти ж думаєш, я сліз не лила,
По ночах темних не тужила?
Не я лукавила з тобою,
А все лукавство в нашім строю -
Дороги наші віддалило
І серця наші розлучило,
Та нашої любви не вбило.

Одруження Франка Ольга сприйняла теж боляче, але не відвернулася від нього, а навпаки привітала. Звичайно, що писати вона йому стала рідше, і її листи були більш ділового плану.У 1912 р. помер чоловік Ольги, і вона їде до своєї сестри Михайлини.

Коли Ольга жила у Львові, вона уникала зустрічей з Франком, хоча він хотів її бачити.Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, благав її. Вона вислухала Михайлину, що передавала його прохання, з очей її потекли сльози, але вона сказала: «Ні».

Чи дійсно Ольга не хотіла бачити Франка або вона настільки його кохала, що просто не могла уявити собі, не хотіла розуміти те, що єдина людина, яку вона обожнювала, помирає. Або чи дійсно вона не хотіла бачити Франка, коли жила у Львові? Мабуть, просто розуміла, що у нього є дружина, тому не дозволила собі стати між ними.

Ми розуміємо, що Ольга була досить сильною жінкою, жінкою дійсно прекрасною. Франко присвятив їй небагато творів, але біль за нею, біль за втраченим коханням став поштовхом до створення його лірики, а головне, скропив кожну поезію «Зів'ялого листя». «Я кажу вам по совісті, що я любив її, як тільки я спосібний любити», — признавався він Михайлу Павлику.

Ольга Рошкевич теж кохала Франка. До кінця свого життя вона шкодувала за коханим Іваном, не любила свого чоловіка і вважала себе нещасливою. Час був безжалісним до неї. Колись великі мудрі очі вицвіли, втратили блиск і відвагу. Зажурена, без усмішки, вона ніби боялася людей і не чекала від них нічого доброго. Всі, без винятку, хто її пам’ятав, стверджували, що жінка була такою, ніби весь світ їй немилий. Старі люди у селі казали, що передчувають її скору смерть.

Ольга померла 30 травня 1935 року. Поховали її на тихому сільському цвинтарі. Навколо відцвітали яблуні, зав’язувалися вишні і безперестанку співали птахи. Коли опускали тіло в могилу, зачепили молоду вишню, і висохлі пелюстки посипалися на труну і свіжу землю.

Її останнім проханням було, щоб листи від поета поклали їй у труну, під голову — як найдорожчий скарб її життя...

ТРИ НОВІ ЗАХОПЛЕННЯ ПОЕТА

Після розриву з Ольгою Рошкевич у долі Франка майже одночасно з’явилися письменниця Уляна Кравченко, молода вчителька Климентія Попович та представниця відомого роду Білинських Ольга. Однак коли Уляна Кравченко зранку давала згоду йти заміж, то вже ввечері забирала свої слова назад. Пояснювала, що замилування творчістю — це одне, а коли уявила, що Франко буде цілий день перед очима, то не захотіла. Потім, уже вийшовши заміж за польського шовініста, не раз говорила, що тому заміж за Франка не пішла, аби зберегти його для української культури. Мовляв, її нинішній чоловік тоді погрожував: якщо вона вибере Франка, то він його вб’є. Цікаво, що серйозно збиралася за Франка заміж Ольга Білинська і навіть плаття собі пошила. Але повторилася історія, як з Ольгою Рожкевич: Франко уявив її нужденну, з малими діточками на роздоріжжі, коли він буде відбувати ув’язнення — і зник з її горизонту.

ДРУГА ЛЮБОВ: ЮЗЕФА ДЗВОНКОВСЬКА

Незабаром до І.Франка приходить друге кохання, таємне, недоступне, мов «святиня», а з ним і літо. У своєму листі до А.Кримського письменник згадував: «Велике враження зробила на мене знайомість з одною полькою – Юзефою Дзвонковською. Я хотів навіть одружитися з нею, та вона, чуючи в собі початки сухот, відправила мене і через кілька років померла, як народна вчителька …».

Юзефа Дзвонковська була дочкою емігрантів, учасників невдалого повстання 1863 року, які після років блукань по Європі врешті отримали дозвіл осісти в Галичині (у Станіславі). У неї були закохані всі члени гуртка, до якого входив Франко, але дівчина нікому не відповідала взаємністю. На Івана вона справила сильне враження, і він палко її покохав. Вони писали одне одному листи. Франко вирішив, що після Ольги Рожкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною. Якось, в одному з листів, Іван звернувся і до Юзиної матері, Антоніни Дзвонковської, просячи руки її дочки, але Юзефа відмовила Франкові, що сильно вразило письменника. Він подумав, що саме аристократичне походження заважає дівчині поріднитися з ним. Франко страждав.

 Жіноче серце! Чи ти лід студенний,
Чи запашний чудовий цвіт весни?
Чи світло місяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти, як тихі сни невинності?
     Чим б'єшся ти? Яка твоя любов?
В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?
В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!
    Ти океан: маниш і потопляєш;
Ти рай, добутий за ціну оков.
Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.

Ольга підтримувала Франка і казала, що він ще знайде достойну його любові дівчину, але він сприймав її слова як насміх, бо про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли втративши її, Ольгу, він втратив всю надію на любов будь-якої жінки.

Лише згодом Франко дізнався, що Юзефа Дзвонковська була хвора на туберкульоз. Коли він сам, Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і за­хотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Вона мусила че­кати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само...

Саме Юзефі він присвятив вірш, в якому передає біль утрати і розпачу.

Щось горло душить. Чи моїм очам
Хтось видер світло?.. Хто се люто гонить
Думки з душі, що в собі біль заперла?
Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!
І меркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.
Ридать! Кричать! - та горло біль запер,
Вона умерла! - Ні, се я умер.

Підемо ж далі і з'ясуємо хто була ця третя, на яку так «приємно дивитися».

ТРЕТЯ ЛЮБОВ: ЦЕЛІНА ЗИҐМУНТОВСЬКА

Так хто ж була ця третя жінка? її ім'я — Целіна Зиґмунтовська. Вона працювала на пошті, потім вийшла заміж за поліцейського комісара, мала з ним двоє дітей і швидко овдовіла. Син Едісь загинув на фронті.

Прекрасну дівчину з голівкою грецької богині він уперше побачив і закохався в неї з першого погляду за прозаїчних обставин — вона сиділа за касовим віконцем, бо служила на пошті у Львові. Щоб бачити її знов і знов, поет неодноразово писав сам до себе листи і сам їх відбирав. 

Але гордовита красуня не могла покохати ”русина” з рудим волоссям у вишиваній сорочці і простими манерами. Байдужість Целіни до Франка була вражаюча: вона навіть не читала і не мала наміру читати «Зів'яле листя». Коли потім Целіну Зиґмунтовську запитували, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно, не придумуючи різних причин, відповіла, що він їй просто не подобався, був рудий, а їй подобались брюнети.

За що, красавице, я так тебе люблю,
Що серце треплеться в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

***

Як на вулиці зустрінеш,
То мене обходиш ти.
Добре робиш! Спільним шляхом
Не судилось нам іти.
     Йди направо, я наліво
Шлях верстатиму в тумані,
І не здиблемось ніколи,
Як дві краплі в океані.
     Що мені без тебе щастя?
Звук порожній і мана!
Що мені без тебе горе?
Щезла і йому ціна.
     Наче крапля в океані,
Розпливусь Я, потону;
Ти гуляй на сонці, пані,
Я ж спадатиму ік дну.

***

 Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні -
Пісні.
     В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці - минаєш,
Вклонюся - навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
     Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
     О ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!

Оця нерозділена любов мучила поета багато років. Благоговійно схиляючись перед своїм ідеалом, Іван Якович писав: ”Я не тебе люблю, о, ні, люблю я власну мрію!”

Целіна твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом; вона зупиниться, — зупиниться і він. То тривало місяцями. Потім він зник. А жодного дня знову з'явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. То була дружина Франка. Тоді Целіна полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.

На початку 1890 р. Целіна виїхала зі Львова, її тітка померла. Франко знав про це і в його записнику з'являється вірш «Похорон пані А. Г.», який увійшов в перший жмуток «Зів'ялого листя». Вірш «В Перемишлі, де Сян пливе зелений» Франко написав під впливом того, що Целіна жила у Перемишлі, і він декілька разів приїжджав туди...

Цікаво, що, будучи цілковито байдужою до Франка і згодом до пам’яті про нього, вона намагалася його приязнь до себе та його ім’я усіляко використати за кожної ліпшої нагоди. Сина виганяють з гімназії — Франко допоможе, матеріальна скрута — він грошей дасть. Однак є кілька фактів, які цю жінку дуже підносять. Один з них: коли самотній письменник помирав від важкої хвороби (дружина Ольга Хоружинська на той час була у божевільні), вона прийшла у його помешкання і доглядала за ним... 

ДРУЖИНА: ОЛЬГА ХОРУЖИНСЬКА

Протягом тривалого часу Франко ніяк не міг знайти собі наречену в Галичині, хоча й мав уже тридцять років. У 1885 році він їде до Києва і зустрічає там свою майбутню дружину – Ольгу Хоружинську. Письменнику сподобалися її енергія, розум, і він зацікавився нею. Коли її родина про це довідалася, то була шокована. Така гарна, така розумниця – і тут якийсь Франко, який у Галичині має просто жахливу репутацію. 

Однак Ольга страшенно закохалася в Івана і вирішила, що саме вона – та жінка, яка врятує Франка від дурного і жорстокого світу. Родичі відмовляли, але нічого не допомогло. Ольга вийшла за Івана заміж, проте навіть весілля пройшло не так, як уявляла «щаслива» наречена. Замість медового місяця молоде подружжя змушене було тікати до Львова, бо починалися нові арешти.

Ольга Хоружинська:доля дружини Франка

Ольга Хорунжинська закінчила Харківський інститут шляхетних дівиць, отримала диплом учителя, володіла французькою, німецькою і англійською мовами, чудово грала на фортепіано. Ця освічена жінка була йому вірною дружиною, народила трьох синів і дочку, писала статті, видавала журнал ”Життя і слово”, багато допомагала чоловікові у написанні та виданні творів, переживала з ним радість і горе. Саме вона спонукала Франка записатися до Чернівецького університету — і він здобув вищу освіту. А невдовзі за кошти дружини Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію і отримав диплом доктора філософії. 

Про їхній шлюб говорили, що це сокровенна мрія українського народу, розділеного кордоном, про возз’єднання Заходу і Сходу України. (Цікаво, що під час весілля наречений на викрик “Гірко” не знав що робити, адже в Галичині тоді ще такої традиції не було). Але Іван Франко у листі своєму другові Агатангелу Кримському зізнався: ”З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою... Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш”.

Ольга Хоружинська була майже самотня. Спілкувалася лише з тими, з ким товаришував її чоловік. Вона робила все, що могла. Постійно намагалася перемогти жахливу бідність, в яку потрапила.Згодом все це вплинуло на її психіку, у жінки почалися постійні нервові розлади. Хвороба активно прогресувала. Потім одне, інше…Останньою краплею стала загибель улюбленого сина Андрія, коли камінь, кинутий у Франка, потрапив хлопцеві у висок.

В останні дні життя, тобто травень 1916, не писав Франко майже нічого, бо права рука була паралізована, ліва теж відмовлялася працювати. Іван Якович ходив по своїй бібліотеці, багато читав, думав і пригадував, деякі незакінчені вірші казав при своїх очах спалити, деякі відкладав і придумував як докінчити... 24 травня православний піп ствердив, що Франко атеїст. Поет не хотів, щоб його перетворювали на католика, не хотів, щоб на його похороні співали і молилися, хотів щоб запросили молодих людей. Сказав, щоб передали людям, що найулюбленішою його молитвою були такі слова: «Люблю Україну, люблю її поневолений катами народ».

Ольга не була присутня навіть на похороні свого чоловіка, бо вийшла з лікарні тільки у 1919 році. Все її життя було фактично знівечене, але Хоружинська сама так вирішила і ніхто її не силував. Жінка все життя жаліла, що вийшла заміж за Франка у травні, бо ж знала недобру прикмету, що ті, що одружуються в травні, - ніколи не матимуть щастя… Вона постійно ревнувала Івана до жінок, які входили в його душу. І водночас тріумфувала над ними – бо саме вона (а не вони) зуміла стати його половиною.

То ж кому все-таки була присвячена збірка "Зів'яле листя"? Ми схильні вважати, що лірична збірка поезій І. Франка присвячена Ользі — єдиній, чистій, першій і останній любові, але іноді здається, що збірка не присвячена жодній з жінок, вона є одою нещасливому коханню, яке огортало душу поета протягом багатьох років.

На жаль, у наш час не кожна людина здатна на справжнє, чисте почуття. Адже кохання – це дарунок небес. Якщо щиро любиш, то тобі байдуже, які  недоліки у коханого, ти здатен на все заради цієї людини, навіть намагаєшся творити дива, оскільки любов — це велика сила, перемогти яку ніхто ніколи не зможе.

Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана...
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай!
     Явилась друга - гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
"Мені не жить, тож най умру одна!"
І мовчки щезла там, де вічно темно.
     Явилась третя - женщина чи звір?
Глядиш на неї - і очам приємно,
Впивається її красою зір.
     За саме серце вхопила мене,
І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась.