Тарас Шевченко і Софія Енгельгардт

https://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/03/blog-post_8.html

http://na-skryzhalyah.blogspot.com

Енгельгардт Софія Григорівна (1804-1875) – баронеса, поміщиця Тараса Шевченка; петербурзька знайома поета Олександра Пушкіна (1799-1837). Належала до прибалтійської гілки роду Енгельгардтів. Дочка Килини Степанівни Гладкової й генерал-майора барона Готхарда-Герхарда Енгельгардта (1759-1834), учасника воєнних кампаній кінця XVIII — початку XIX століття.

Дружина Павла, Софія Григорівна, жінка, за свідченням сучасників, «високого розумового й естетичного розвитку», народилася в родині військового, здобула хорошу приватну освіту, добре грала на фортепіано, співала. Баронеса походила з прибалтійської гілки роду Енгельгардтів, виховувалася в родині з «масонськими поглядами». 

Софія була донькою генерал-майора барона Готхарда-Герхарда (в російській транскрипції — Григорія Григоровича) Енгельгардта (1759-1834), учасника воєнних кампаній кінця XVIII — початку XIX століття, героя Вітчизняної війни 1812 року, портрет якого серед 332 воєначальників, виконаних пензлем англійця Джорджа Доу (1781-1829), висить у Військовій галереї Зимового палацу Санкт-Петербурга. Генерал Готхард-Герхард був освіченою людиною свого часу, він «читав твори Руссо й Вольтера». Софіїна мати — Килина Степанівна Гладкова, ймовірно, з Полтавщини, з роду кошового отамана задунайських запорожців Йосипа Гладкого (1789-1866).
Отже, батько Софії — Григорій Енгельгардт «через численні рани» пішов у відставку й тихо-мирно мешкав у своєму маєтку в Білорусії й радів, коли в гості приїздила донька із зятем і внуками. А народився генерал в Альт-Борні (Курляндія). Це, якщо напрямки від родинного села Кустовичів, буде з тридцять верст на схід від латвійського містечка Даугавпілс, селище розташоване на тихоплинній річці Даугава. В історичному відношенні територія являє собою південно-східну окраїну Курляндського герцогства, яке ввійшло до складу Російської імперії 1795 року.
Незважаючи на те, що Григорій Григорович, як військовий, майже все життя провів далеко від рідних місць, а на схилі віку оселився на Кобринщині, очевидно, він не втрачав зв’язку з родичами, яких селив на постійне проживання неподалік маєтку. Скажімо, за родоводом Енгельгардтів, складеному в Курляндії й датованому 8 грудня 1826 pоку, з’ясовано, що два з трьох рідних братів батька Софії Григорівни — Олександр й Адам — мешкали у своїх маєтках неподалік, у Курляндії. В Альт-Борні залишилася спадкоємниця роду Олександра Енгельгардт (1760-1822). Важливо й те, що в родоводі було вже записано про шлюб Софії й Павла Енгельгардтів у січні 1825 року. Це свідчить, що Шевченкові Енгельгардти підтримували постійний родинний зв’язок із курляндськими Енгельгардтами.

У справі виїзду п’ятнадцятирічного Тараса Шевченка за межі Вільшани до Вільно ініціатором могла стати Софія Енгельгардт, а вже в місті брала з собою «придворного маляра Тараса» на бали, на службу в костели й у мандри салонами – далеко від України, в литовській столиці Софія Григорівна Енгельгардт залишалася великосвітською красунею. Про це свідчить хоч би ось такий життєвий факт: 9 листопада 1829 року Софія народжує сина Миколку, а вже 6 грудня, як посвідчив Шевченко в «Автобіографії», «…пан и пани уехали в ресурсы (дворянское собрание) на бал», де на одному з розважальних вечорів красиві очі пані Енгельгардт блищали дужче від брильянтів її багатої діадеми — це була найчарівніша жінка (Див.: Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — К., 2003. — С. 192).
Софія Григорівна безпосередньо впливала на культурний розвиток Шевченка, допомагаючи козачкові вивчати мови, слухати музику й «барские разговоры» — в Енгельгардтів були гостями як в Литві, так і в Санкт-Петербурзі найвідоміші діячі мистецтва, вчені й військові. У тогочасному вищому світі ще спілкувались французькою. Енгельгардти навіть тримали гувернантку-француженку, яка вчила їхніх дітей манерам та мові, пані дозволила інколи давати загальні уроки французької мови й Тарасу Шевченку. Недаремно ж згодом театральний критик Олександр Елькан (1802-1868) напише, що Тарас вільно спілкувався французькою мовою, а Шевченко — про те, що він використовував своє знайомство з молдаванином Олександром Львовичем, перекладачем Головного управління шляхів, так: «Странное явление этот Элкан. Нет языка, на котором бы он не говорил» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. – Т. 4. – К., 2003. – С. 172).
Т. Шевченко потрапив до покоїв баронеси чотирнадцятирічним, а залишив, коли вже мав двадцять чотири роки. Чи не гра й спів Софії Григорівни, якими насолоджувався молодий Тарас, відгукнулися в його повісті «Варнак», а стосунки героя з «панною Магдаленою» — душевним ставленням юнака до пані, коли: «...она просиживала до полуночи за фортепиано, вариируя чудные создания Бетховена... Я, бывало, сижу в уголку, не пошевельнуся: сижу и слушаю, слушаю и заплачу, сам не знаю отчего. Музыку я полюбил страстно, и этой любовию я обязан панне Магдалене» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. – Т. 3. – К., 2003. – С. 131).
Як у Вільшані, так і у Вільно та столиці Енгельгардти володіли великою бібліотекою, де були поточні видання російських і зарубіжних письменників, зокрема польських і французьких, класика, в панських покоях Тарас уперше побачив кращі книжки відомих поетів і письменників різними мовами. Тарас Шевченко міг користуватися зібраннями за дозволом і порадою Софії Григорівни в час, коли Павло Енгельгардт був на службі. Про захоплення юного Тараса книжками, бажання якомога більше читати й «звідти щось змальовувати» писав і письменник та історик, Тарасів товариш Пантелеймон Куліш (1819-1897): «Не було книжки живої і животворящої, щоб йому в руки не попала та й лежала в нього не прочитана. Пушкіна він знав напам’ять, а Шекспіра возив з собою, куди б не їхав» (Куліш П. Твори у 2-х т. — Т. 2. – К., 1989. — С. 541). 
Польський історик Броніслав Залеський (1820-1880) розповідає у спогадах, що «Шевченко говорив добре по-польськи; Міцкевича, Богдана Залеського, а почасти й Красінського не одну річ умів напам’ять» (Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 250).
Професор Павло Зайцев (1886-1965) у брошурі «Шевченко і поляки» зазначив, що Тарас Григорович мав сталі зв’язки з поляками, очевидно, тому й навчився їхньої мови ще в юнацтві, в покоях Софії Енгельгардт. І не можна недооцінювати того, що польська мова була для Тараса «широкими дверима» до світу західної літератури. А знання французької мови у Шевченка, мабуть, було таке, що хлопчина читав французькі твори в оригіналі. Так, в автобіографічній повісті «Художник» Тарас Шевченко з допомогою Демського читав французькою «Брата Якова» романіста й драматурга Поль де Кока (1793-1871). Український літературознавець, академік Олександр Білецький (1884-1961) стверджує, що «Кларіссу» англійського романіста Семюеля Річардсона (1689-1761) Шевченко прочитав у перекладі французького письменника Жуль Верна (1828-1905). На підставі повістей і Шевченкового «Журналу» літературознавець Олександр Білецький подав перелік прізвищ із творів, які Тарас Григорович прочитав і згадує у своїх роботах: «З античних авторів у нього вийшов би Гомер, пісні якого Шевченко порівнює з епосом дум, віддаючи цьому останньому перевагу; Геродот, Плутарх, Вергілій («Георгіки»), Горацій, Овідій, Тіт Лівій, а також різні латинські й грецькі письменники християнської епохи. З письменників нової ери Європи увійшли б з італійських — Данте, Петрарка, Бокаччо, Аріосто, Тассо, а з англійців – Шекспір, Дефо, Річардсон, Голдсміт, Оссіян, Гіббон, Бернс, Байрон, Вальтер Скотт, Діккенс; з німців — Ґете, Шіллер, Коцебу; з французів – Вольтер, Шатобріян, Беранже, Барб’є, Дюма-батько, Ежен Сю (якого він критикував), Бальзак, твори Гюго, які були на той час перекладені російською мовою й здобували популярність, були відомі Шевченку, а також твори Лямартіна, Жорж Санд, яку вже читав російський читач, «Мої таємниці» Селівіо Пелліко, італійського патріота, що були перекладені російською мовою в 1836 році й справили велике враження на російську інтелігенцію, напевно, були предметом Шевченкового зацікавлення» (Білецький О. Шевченко і західноєвропейські літератури // Білецький О. Зібрання праць у 5-ти т. – Т. 2. – К., 1965. – С. 265).
Після переїзду до Санкт-Петербурга Софія Енгельгардт завела знайомство з багатьма визначними діячами російського мистецтва й літератури, її дружбою дорожив Михайло Глинка (1804-1857), композитор присвятив баронесі романс на слова Петра Риндіна «Как сладко с тобою мне быть», де є такі рядки:

Как сладко с тобою мне быть
И молча душой погружаться
В лазурные очи твои.
Всю пылкость, все страсти души
Так сильно они выражают,
Как слово не выразит их.
И сердце трепещет невольно
При виде тебя! 
(Глинка М. Записки // Литературные произведения и переписка. — М., 1973. – Т. 1. — С. 300).

В одному з листів Михайло Глинка навіть змушений поскаржитися: «...від Софії Григорівни Енгельгардт мені доводиться зазнавати збитків через співи — ніяк позбутися не можна, — тому я бачуся з кузиною рідше, ніж слід було б» (Там же. — С. 280). M. Глинка, як товариш брата Павла Василя Енгельгардта (1828-1915), бував частим гостем у петербурзькому домі на Моховій, охоче грав, співав, очевидно, його не тільки вабив до себе затишок родовідного дерева, але й надихала краса господині дому, її гостина й душевність.
А ще ми на власні очі бачимо красуню Софію саме в бальному вбранні — репродукцію її портрета було опубліковано письменником Михайлом Енгельгардтом (1861-1915) як ілюстрацію до розвідки «Давні епізоди» в петербурзькому журналі «Исторический вестник» за травень 1911 року. Понад усе з мистецтва Софія Григорівна любила музику, слід наголосити на її захопленні співами (принаймні у виконанні інших). На доказ цього наведемо такі свідчення: по-перше, як згадував Василь Енгельгардт, він, маючи в дитинстві «контральто», за бажанням матері співав на криласі в церкві сліпих на Литейній вулиці, де в будинку Щербакова мешкали Енгельгардти. Нарешті, через багато років Василь Павлович напише, що його племінник «Володимир бачив у кімнатах матінки, Софії Енгельгардт, деякі її меблі... Бачив і рояль горіхового дерева, під акомпанемент якого не раз співав знаменитий Тамбуріні» (Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім. – К., 1985. – С. 238). Ймовірно, Софія Григорівна була знайома й з італійським співаком Антоніо Тамбуріні (1800-1876), драматичним баритоном якого захоплювалися в багатьох країнах, зокрема, й в Російській імперії…
Упродовж десяти років сімейного життя Софія Енгельгардт стала матір’ю сімох дітей, як, до речі, і її мати, — однієї дочки й шістьох синів. Про зовнішність Софії Григорівни знаємо не так і мало, ще й, окрім того, можемо уявити з фотографій, які збереглися, однак варто додати кілька її словесних портретів, що їх на схилі життя відбив у листуванні її син, Василь Павлович Енгельгардт. Наведемо словесні краплини, видобуті й мовознавцем і перекладачем Анатолієм Непокупним (1932-2006), які він знайшов у листах Василя Енгельгардта за 1909-1911 роки: «Оригінали портретів прекрасно написані. Батьки зовсім молоді. Мати — красуня рідкісна»; «Портрети чудесні. Не можу намилуватися красунею-матінкою»; «Матінку добре пам’ятаю як красуню! Вона була кращою за всі її портрети. В альбомі батька записано: Sophie ou la mort!» (французькою — «Софі або смерть!»); «У матінки очі були чудового голубого кольору. Вона і в 40 років була ще дуже гарна» (Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім. – К., 1985. – С. 232-246).
В іконографії Енгельгардтів портрети Софії Григорівни викликають чи не найбільшу зацікавленість. Першим відомим портретом дружини Павла Енгельгардта є мініатюра, де Софія Григорівна зображена з відкинутою вуаллю й фрагментом миртового вінка з двома квітками в зачісці — портрет оправлений в металеву рамку. Судячи з листів Василя Енгельгардта до приятеля, астронома Дмитра Дуб’яго (1849-1918), це зображення зберігалося у вдови його брата, Миколи Павловича. Фото надіслано дрезденському астрономові. Ось як оцінив «фамільну мініатюру» старший син Енгельгардтів: «Портрет, надісланий Барятинською (княгиня Барятинська — сестра братової вдови Є. М. Енгельгардт), — безсумнівно, портрет моєї матері, але дуже мало схожий, особливо щодо виразу: її чудові голубі очі, її зачіска в першій молодості. Подібності з дружиною Миколи Павловича немає анінайменшої; таке вбрання, як на портреті, носили в той час, коли дружини брата ще не було на світі. Та й Барятинська не віддала б портрета своєї сестри». Отже, не без вагань син Софії Григорівни прийняв образ неньки на мініатюрі. Порівняймо його першу реакцію на одержання сімейної реліквії: «Якщо жіночий портрет повинен зображувати матір, то він не схожий».
Справді, як свідчить фотографія «сімейної кімнати» в дрезденському будинку Василя Енгельгардта, під нижнім лівим кутом портрета Софії Енгельгардт у бальному вбранні була розташована на стіні фотокопія обговорюваної мініатюри. У живописі мініатюрами називають портретні зображення невеликого формату, виконані гуашшю або аквареллю на картоні, папері, пергаменті, слоновій кістці, а також олійними фарбами — на металі або керамічними фарбами на порцеляні, емалями — на металевій платівці. Мініатюрні мальовничі портрети вставлялися в табакерки, годинники, медальйони й брошки. Цей мистецький жанр сполучає ліризм і особливу інтимність — мініатюрні портрети замовлялися в пам’ять про близьких людей, з завданнями декоративними.
Як відомо, мініатюрні портрети були характерними й популярними для інтер’єру дворянських будинків другої половини XIX століття. У Російській імперії були поширені емалеві мініатюри, а зображення імператорів й імператриць виконували роль нагородних царських знаків. Мініатюрний портрет набув камерного характеру, стаючи сімейною реліквією, що передавалася від покоління до покоління. Мініатюри прикрашали стіни кабінетів та віталень, стояли на камінах, бюро, туалетних столиках, хоча більшості з них не властиве глибоке розкриття характеру своїх моделей.
Очевидно, наведена інформація про мініатюру повністю може бути адресована й до мініатюрного портрета Софії Енгельгардт. Рисунок, напевно, був «виставлений» вдома у Павла Енгельгардта в ті роки, коли там козачкував Шевченко. І, ймовірно, мініатюру юний Тарас бачив, тому прикметним є те, що відомі його акварелі «Портрет П. В. Енгельгардта» (1833) і «Голова жінки» (1834), особливо остання, імітують мініатюри на фарфорі або на слоновій кістці, образно так подібні до Софії Григорівни…
Знайомство Шевченка як художника-початківця з творами, що представляли собою жанр портретної мініатюри, тепер, можна сказати, «документується» найранішим відомим нам зображенням Софії Енгельгардт – можливо, це захоплення й вдячність цій жінці, яка опікувалася ним як мати.

Віктор ЖАДЬКО

КОХАННЯ В ЖИТТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Він прожив лише 47 років, та мало хто знає, що маючи надзвичайну славу художника і поета, митець Т. Шевченко залишався нещасливою в особистому житті людиною.

Тема любові, сім’ї, дітонародження – одна з центральних у творчості письменника, більше того, вона основна в житті Шевченка. Степан Балей писав: "Знаємо, що доля не позволила поетови пережити повну, щасливу любов, а знаємо, як глибока була в його душі потреба любити і бути любленим. Доля… казала йому бути бездомним цілий його вік…".

Їх було вісім – знакових жіночих постатей у бентежному і сповненому драматизму житті Тараса. Імена більшості з них ми б не знали, якби не любов до них великого поета. Найчастіше його обраниці не могли оцінити ані поетичного, ані художнього генію великого митця. Тому він втішався, переконував себе у правильності "запорозького вибору": "Не женися на багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати. Оженись на вольній волі, На козацькій долі, Яка буде, така й буде, Чи гола, то й гола. Та ніхто не докучає…"
 

"Мені ж, мій Боже, на землі
подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!"

"Молитва" 24 травня 1860 р.

ОКСАНА КОВАЛЕНКО

Першим захопленням Тараса Шевченка була Оксана Коваленко, про яку поет згадав у вірші "Мені тринадцятий минало…". Вона була на три роки молодшою і мешкала по сусідству. Матері їхні, дивлячись на дитячі забавки, планували, що діти колись одружаться. Шевченко згадував про це в своїх листах. Проте Тарас поїхав супроводжувати Павла Енгельгардта до Вільно, де отримав початкову художню освіту, потім був Петербург та Академія мистецтв, перші публікації, перше визнання, викуп із кріпацтва… Коли  через чотирнадцять років Тарас повернувся до рідної Кирилівки вільною людиною і столичним художником, Оксана була давно заміжня за кріпосним із сусіднього села і виховувала двох доньок.
 

spadok.org.ua
 

Образ Оксани він намагався віднаходити в інших жінках, а у творах "нарікав" її різними іменами. Ця любов, принесена з дитинства, багато в чому стала вирішальною для Т. Шевченка. "Маленька", "кучерява" Оксана визначила собою той тип жінки, який йому фатально подобався, її історія стала основною темою його творів.
 

А я так мало, небагато
Благав у Бога, тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку…

Драматична історія першого кохання Тараса Шевченка лягла в основу "Капитанші", "Наймички", "Слепой", "Катерини", пройшла через його поеми і повісті.
 

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
[…] – Чи жива
Ота Оксаночка? – питаю
У брата тихо я. – Яка?
– Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
– Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І не вбога,
Та талану Господь не дав… –
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого Бога.

Хоч Тарас і згадував Оксанку впродовж майже усього свого життя, та все тільки починалося для нього. Він був відомим автором скандальних поезій та видатним портретистом, а його столичні знайомства відкривали йому двері на бали та прийоми, які влаштовували в Україні провінційні аристократи.

АМАЛІЯ КЛОБЕРГ

Другим захопленням Тараса Шевченка стала дівчина-натурниця, яку він виводить під іменем Паша в повісті "Художник", це було до періоду навчання в Академії мистецтв у Петербурзі. Цю п’ятнадцятирічну німочку, як свідчать дослідники, Т. Шевченко "відбив" у свого вчителя і друга, художника Івана Сошенка.
 

У 1839 році Т. Шевченко малює її портрет  в ліжку, з розпущеним волоссям, і єдиний раз за всю свою практику художника підписує його не як Шевченко, а "Чевченко", очевидно, так вимовляла його ім’я молода натурниця-німкеня.

 

spadok.org.ua
 

Повість "Художник" закінчується промовистим штрихом: та, з кого мальовано геніальну "Мадонну", залатує незавершеною картиною свого чоловіка старі ширми. Оце, напевно, була та прірва, в яку збирався стрибнути Іван Сошенко, і від чого його врятував Т. Шевченко, не давши одружитися. Певно, І. Сошенко це зрозумів, бо, за його словами, вони "…попрощалися, як добрі приятелі й земляки, так, ніби між ними нічого не було". У 1859 році вже тридцятирічною вона знову увійде в майстерню Тараса Шевченка. Звали цю жінку Амалія Клоберг.

ВАРВАРА РЕПНІНА

Із  княжною Варварою Репніною Шевченко познайомився саме в свій перший приїзд в Україну, після навчання в Академії. Подорожуючи Київщиною, влітку 1843 року він завітав до Яготина, аби зробити замальовки. Йому настільки сподобалося в родині Миколи Григоровича Репніна-Волконського, що він повернувся на триваліший час, залишившись на рік у його маєтку.
 

Хазяїн був людиною більш ніж неординарною – князь, генерал, високоосвічений чоловік із філософським складом розуму, старший брат декабриста Сергія Волконського. Донька князя, 35-річна Варвара, все своє дитинство провела при європейських дворах, де її батько був послом, а потім віце-королем Саксонії, у Дрездені вона гралася з дітьми королів. Після невдалого роману з Левом Баратинським, братом поета Євгена Баратинського, женихів, мабуть, не знаходилося.

Її пристрасна душа хотіла кохати, і таким коханням для Варвари Рєпніної став Т. Шевченко. Вона бажала "бути зайнятою Шевченком", робити щось для нього або пов’язане з ним. Княжна плела йому шарф, коли він лежав хворий, коли ж він поїхав, вона почала писати повість, де найдокладніше описала Шевченкове перебування в Яготині. Вона страшенно ревнувала його до безтурботного Мойсівського оточення, а особливо до Ганни Закревської, яку він кохав. Княжна щодня читала йому "прописи", вона хотіла навернути Т. Шевченка на праведний шлях, відкрити очі на його геніальність, відвернути від тих місць, де, за її словами, "поет захоплювався недостойним і недостойними".
 

"Він їв, пив, як усі смертні… він міг віддаватися цілими годинами найпустішій, вульгарній розмові й навіть, як здавалося, захоплюватися нею, – писала В. Рєпніна. – Він був добрий до слабості й душевно легковажний до жорстокості, нерішучий і водночас необдуманий у своїх діях. Його не можна було не любити; для тих, хто по-справжньому любив його, він був джерелом турбот, безперервних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до збайдужіння!". "Читаючи прекрасні свої твори, він ставав чарівним; музичний голос переливав у серця слухачів усі глибокі почуття, які тоді володіли ним. Він обдарований був більше ніж талантом, йому був даний геній, і душа його, чутлива і добра, налаштовувала його цівницю на високе і святе".
 

Почуття княжни "в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства". Т. Шевченко ж ненавидів не тільки всіляке рабство, але й всіляку опіку, а тому повчання Варвари Рєпніної викликали в його душі подвійний спротив. Навіть після його від’їзду в Петербург, княжна намагалася в листах направити Шевченка на праведний шлях: "оставьте злых людей", "слишком часто я вас видела таким, каким не желала бы видеть никогда", "ваше несчастье, что вы связались с этими пустыми людьми", – писала вона.
 

"Побачивши його одного разу видатним, я хотіла завжди бачити його таким; я хотіла, щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незрівнянного таланту, і хотіла, щоб це сталося завдяки мені". У цих словах уся драма їхніх стосунків. Це було кохання без взаємності. Княжна Варвара Рєпніна стала для Т. Шевченка лише старшою порадницею і жінкою-берегинею.
 

"Я чекала його любові, – писала В. Рєпніна, – виглядала її, що ось завтра, ось-ось він прийде і скаже все-все… Я була слабкою жінкою, яка так хотіла любові, а він… Він відповідав мені іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи".
 

Тож усіма силами своєї душі вона боролася з пристрасним почуттям. У листах до свого духовного наставника, француза Шарля Ейнара, вона відверто зізнавалася у своїх стражданнях: "Я підступним чином, довгими годинами піддаюся владі своєї уяви, котра малює мені палкі картини пристрасті…". Поет із величезною повагою ставився до цих стосунків, але не наважився розвинути їх у більш, ніж дружні. Вони підтримували зв’язок усе життя: і в горі заслання, і в радості повернення на Батьківщину.

 

spadok.org.ua

Княжні Варварі Рєпніній присвятив Шевченко поему "Тризна".
 

Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар Господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил.

Через десять років, у 1858-ому, Т. Шевченко знову зустрінеться з княжною, проте зустріч ця буде сумовитою. Княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Т. Шевченка, змученого засланням і хворобою, з великою сивою бородою і бандажем на хворому оці. Вони не зуміють знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів.

ГАННА ЗАКРЕВСЬКА

Приблизно у той же час, на початку 1840-х років, Шевченко гостював в Березовій Рудці (нині – Полтавська область), у родині поміщика Платона Закревського. У 1839 році багатий поміщик Платон Закревський приїхав у село Марківку і одружився з небагатою донькою сотенного осавули Ганною Іванівною Заславською, якій на той час було лише 17 років.
 

Між 29-річним поетом і красунею-дружиною господаря, 21-річною Ганною спалахнуло кохання. Т. Шевченко був захоплений красою Ганни Закревської. Він намалював вражаючої краси її портрет, на жодному іншому з портретів Т. Шевченка немає таких "аж чорних – голубих" очей, "такого повного, трагічного, душевного життя очей", як на портреті Ганни Закревської.
 

"Всім вашим родичам низенько кланяюсь, у кого є чада, то і со чади, а в кого нема, то тілько так. А Ганні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами, на цілий тиждень, скажи їй, що я аж плачу, що проклята хуртовина на цей раз зо мною так пожартовала", – писав Т. Шевченко.

 

spadok.org.ua
 

Афанасьєв-Чужбинський згадував, як ще 1843-ого року в Мойсівці Т. Шевченко довго сидів біля Ганни Закревської на балу і все просив у неї на згадку хоч одну блакитну квітку, якими була оздоблена сукня. Молода жінка жартувала і жартома відмовляла. Тарас Григорович таки ухитрився відірвати квітку. А років через два Чужбинський випадково побачив у нього цей знак спогаду. Т. Шевченко знітився і, применшуючи свої справжні почуття й не бажаючи впускати нікого у свій внутрішній світ, відповів: "Славна молодичка, – і така приємна, що, здається, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне".
.

Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!

Очевидно, що якась драма чи скандал, пов’язані з залицянням Тараса Шевченка у Березовій Рудці, таки сталася. Олексій Капніст писав до Т. Шевченка таке: "Мені доручено просити вас не заїжджати, як ви збиралися, до Закревського, а головне, не писати йому ні з якого приводу. Я знаю вас і цілком певний, що ви свято і непорушно це виконаєте. Не засмучуйтеся, добрий Тарасе Григоровичу, моєю відвертістю. Вона не з поганого джерела. Якщо згадаєте мої слова, то визнаєте за мною право говорити вам з відвертістю…. Тимчасове захоплення зникає, як дим, але нерідко плями не виводяться і затьмарюють душу, відбиваючись на совісті. Я розраховую на твердість вашого характеру і гадаю, що ви виконаєте прохання моє не для мене"
 

Зустрітися їм більше так і не довелося – Ганна померла у тридцятип’ятирічному віці саме того року (1857), коли поет отримав звільнення від десятирічної солдатчини.
 

На засланні в 1848-ому Тарас Шевченко пише надзвичайно відвертий вірш, присвячений Ганні Закревській, сховавши свою адресатку під двома літерами – Г. З.
 

Г. З.
Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за ….
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще и досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся богу. 

ФЕОДОСІЯ КОШИЦЯ

Під час перших відвідин України, у Кирилівцях Шевченку сподобалась донька попа Григорія Кошиці – Феодосія. Після того, як Тарас отримав посаду у Київському університеті, він вирішив одружитись і влаштувати своє особисте життя. Приїхав він на храмове свято свататися, але батькам Шевченко не сподобався і отримав гарбуза. Молода попівна не наважилася йти проти волі батьків, невдовзі збожеволіла і в 1884 році померла.

ГАННА УСКОВА

У засланні, яке тривало десять років, Шевченко закохався в дружину коменданта Новопетровської фортеці Ганну Омелянівну Ускову. На жаль, плітки та осуд перервали їхні приятельські розмови, але Ускова протягом довгих років залишалася щирим другом поета.
 

В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав: ''Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей''.
 

spadok.org.ua
 

А. О. Ускова - Т. Г. Шевченко в Новопетровському укріпленні:

Першого враження не пам’ятаю: Шевченко не був світською людиною — він не міг одразу привернути вашу увагу. На зріст був середній, кремезний, трохи вайлуватий, навіть незграбний. Обличчя відкрите, добродушне, високе чоло з великою лисиною, що надавало йому солідного вигляду; рухи неквапливі, голос приємний, говорив чудово, плавно, особливо добре читав уголос. Бувало, довгими зимовими вечорами він принесе журнал і вибере, що йому до смаку, й починає читати; якщо ж твір йому особливо подобається, то він одкладе книжку, підведеться, ходить, розмірковує, потім знову візьметься за неї; а вірші, які йому дуже подобались, він завчав напам’ять і днів по три декламував.
 

Ближче познайомившись із ним, я знайшла в ньому чесну, правдиву, моральну людину. Що ж до релігії — я в церкві його ніколи не бачила і тому про це нічого не можу сказати. У товаристві він тримався скромно, більше любив бувати в нас, коли нікого із сторонніх не було; великого товариства уникав. Карт не любив. Жіночого товариства також не шукав і майже ні в кого з сімейних, крім нас, не бував. Любові до музики я в ньому не помічала, але спів він, здається, любив; так улітку, гуляючи в саду, він майже завжди мугикав собі яку-небудь просту пісеньку; пам’ятаю, наприклад, одну з них: "Стоит парень у ворот, у ворот красотка ждет" — і т. д....
 

Щодо його одягу, то взимку він приходив у солдатській шинелі, а влітку в білому кітелі, таких самих шароварах (здається, з ревендуку), у солдатських чоботях; взагалі щодо свого одягу був швидше нечепурний. Казарменого життя його не знаю. Шевченко просив дозволу мешкати з яким-небудь офіцером, і чоловік мій це йому дозволив. Він вибирав для цього якнайскромнішого і навіть, можна сказати, убогого, і з ним товаришував. Ці його друзі переписували йому його твори, які він посилав до Петербурга й одержував за них винагороду. Любові до грошей я в ньому не помічала.
 

Офіцерське товариство у форті його не любило, бо сам він вважав більшість із них дурнями. Мостовський був одним з небагатьох, з ким Шевченко любив вести жартівливу розмову. Мостовський був артилерист, здається, в чині капітана, старий парубок, дуже добродушна людина.
 

Між солдатами також, я не думаю, щоб Шевченко користувався особливою любов’ю. Було з них двоє, — одного він наймав ходити за себе в караул, а другий, молодий солдат, служив йому натурщиком.
 

При Іраклії Олександровичі він ніякої служби не ніс, на вчення ходити перестав, бо чоловік мій переконав його найближче начальство, що Шевченко ніколи фрунтовиком не буде, і просив взагалі дати йому спокій. Тільки в караул спочатку він мусив ходити, але потім і в цьому йому зробили поступку, дозволивши за себе когось наймати.

Львов був його батальйонним командиром, він жив в Уральську, оскільки батальйон було розділено на дві половини: дві роти у форті, а інші дві — в Уральську. Щороку ці роти мінялись, і тому часто мінялися й офіцери. Я взагалі погано запам’ятовую прізвища, а тому про багатьох не можу вам нічого сказати. Обрядіна не пам’ятаю, Львова також мало знаю, тому що він приїздив один раз на рік інспектувати роти; чому він не хотів зробити Шевченка унтер-офіцером, я не знаю. Замість нього став Рижой, якого [я] навіть не бачила.

У форті півбатальйонним командиром був Косарєв, він більше від усіх стежив за Шевченком; він був фрунтовик, строго вимагав виконання служби, як мені здавалось, людина недалека. Шевченко писав про нього в "Основі", не пам’ятаю за який рік, і показував його непривабливим. Твердженню Лєскова, начебто Перовський наказав піддати Шевченка тілесному покаранню, аж ніяк не можна вірити. Я можу вас переконати в цьому, тому що коли Іраклій Олександрович, від’їжджаючи з Оренбурга у форт, пішов прощатись до Перовського, той перший заговорив про Шевченка і просив мого чоловіка якось полегшити його становище, інакше Іраклій Олександрович не міг би так рішуче діяти, не маючи підтримки згори.

Спочатку у форті серед офіцерів були нарікання, чому комендант садовить їх у себе за стіл поруч з рядовим, але потім замовкли. Якби покарання було навіть тільки призначене, але не виконане, то вже про це багато б говорили, а я вперше тепер про це почула із запропонованих мені питань. /238/
 

Полковник Матвєєв служив в Оренбурзі, я його не знала. Я впевнена, що якби спитали Шевченка, чи хоче він в Оренбург, то він, мабуть, відмовився б, через те, що там би він не мав такої свободи, якою він користувався у форті. Тарасові Григоровичу справді було заборонено брати до рук олівець і перо. Я спитала його, чому така заборона, а він пояснив, що на нього звели наклеп, ніби він намалював карикатуру на царську фамілію, але що він у цьому не винен; він казав, що не вміє провести навіть одної карикатурної риски. Я йому цілком вірила і дуже йому співчувала. Це покарання було для нього найтяжче, тому малювати йому доводилося потай.
 

Йому хотілося намалювати образ олійними фарбами, та цього йому не дозволили. Він був учнем Брюллова, і його спеціальністю було малювання олійними фарбами. У форті він багато малював портретів сепією, обличчя й руки проробляв пунктиром, а це дуже дрібна робота, і він боявся, що втратить зір. Згодом він почав займатися скульптурою.
 

Не знаю, хто написав донос на Шевченка, та чула, ніби він з кимось посварився, але через що, також не знаю.
 

Розмови про його сердечні почуття у нас ніколи не було: чоловік мій був людиною серйозною, Шевченко таких розмов не вів ні з ним, ні зі мною.
 

Про своє дитинство він якось побіжно розповідав, але що, тепер не пригадаю; взагалі він був стриманий і швидше недовірливий. Історії зі Скобелєвим не знаю.

Кампіоні був інженер, молодий чоловік, фертик, любив погуляти. Жуйков — ротний командир, розумна, добра і хороша людина, тільки, на лихо, пив запоєм. Микола Єфремович Бажанов спершу був плац-ад’ютантом, потім його перевели в комісаріат, і він був у форті наглядачем шпиталю. Бурцев займав посаду плац-ад’ютанта. Усі ці люди не шкодили Шевченкові, бо він часто бачив їх у нас. Нікольський був старший лікар, дуже розумна людина, багато читав, він завідував бібліотекою, робив метеорологічні спостереження, але Шевченко, здається, недолюблював його. Мєшков — комісаріатський чиновник, був старий, мав молоду дружину, про них балакали всяку всячину. Фрейман — артилерист, генерал, добрий старий, приїздив сюди інспектувати, до Шевченка байдужий. Зигмунтовський мав крамницю і продавав горілку й спирт, а також був довіреним при доставці спирту в команди. Усе військо одержувало, здається, тричі на тиждень по одній чарці горілки; яловичини, здається, видавалося півфунта в день на солдата. Скарг на харчі не було чути. Мій чоловік іноді ходив куштувати їжу нижніх чинів експромтом.
 

У самих казармах я ніколи не була, усі вони одноповерхові, зовні чистенькі будівлі, гадаю, що і всередині було непогано, бо у форті чимало дбали про здоров’я нижніх чинів.
 

Кожна команда мала свої городи, де сіяли огірки, редьку, буряки й т. ін. Згодом ці городи мало не перетворились на сад, принаймні їх комендантська частина. Восени 1853 р. виписали багато дерев з Астрахані, з Гур’єва-городка. З Ханга-Баби привезли великі дерева шовковиці; у садінні їх Шевченко брав діяльну участь. У цьому новорозведеному саду для мене було поставлено літній житловий будиночок, неподалік збудували альтанку, де ми обідали, а поблизу поставили киргизьку кибитку, в якій Шевченко міг працювати. Чоловік зробив для себе ще землянку, де відпочивав по обіді, от саме в ній Шевченко й ховав свої малюнки.
 

Як бачите, в саду було достатньо приміщень, і Шевченко завжди знаходив там собі вільний куточок, де йому ніхто не заважав; а що він любив природу — небо, зорі, — то міг ходити, мріяти скільки завгодно. Городи тяглись на версту, й від форту до них була така сама відстань, тобто верста.
 

Приїхавши до форту, чоловік мій запропонував Шевченкові ходити до нас обідати й увечері чай пити; спочатку він якось уникав цього, але потім, коли побачив, що все дуже просто й що для нього завжди був готовий прибор, користався запросинами...
 

Місцевість Ханга-Баба — чарівна, але я тільки раз була там: гори височать з трьох боків, в ущелині ростуть шовковиці. Біля підніжжя гір розкинулась гарна зелена поляна, на якій стоїть величезна шовковиця, сажнів у два завтовшки (киргизи не чіпають дерев, вважаючи їх святими). Ото під цим деревом влаштовували привал, розташовувалась молодь і між ними Шевченко...
 

Шевченко не дуже любив попоїсти, але при нагоді міг з’їсти чимало. У форті один час була мода на пельмені. Дами збирались і самі їх готували. Одного разу, коли пельмені готувались у мене, в самому розпалі нашої роботи заходить Шевченко. Дами його питають, скільки зробити пельменів на його пайку. Він відповідає: "сотню" — йому відказують, що він не з’їсть, але він просить про це не турбуватись. Тоді йому приготували сотню крупніших за інші, і в деякі з них наклали більше перцю, в інші солі, цибулі, крупи та ін. Цю сотню зварили окремо й чекали, що буде, коли попадуться йому пельмені з такою начинкою, але він гарненько все з’їв і навіть не скривився (і без жодних наслідків).
 

Сина нашого звали Дмитром. Шевченко був архітектором його пам’ятника. Він був зроблений чудово, Шевченко сам стежив за його виготовленням. Зроблено його було в лицарському стилі, з білого каменю. Дітей Шевченко дуже любив. Мою старшу доньку Наталію він дуже балував і завжди шукав нагоди побавитися з нею.
 

Спочатку Шевченко боявся мого чоловіка, вважав його деспотом; мені багато доводилося з ним сперечатись, і я нарешті досягла того, що вони зблизились. Шевченко часто гуляв зі мною; я була рада такому співбесідникові; ми найчастіше ходили на киргизьке, воно ж і туркменське, кладовище, яке було недалеко від городів. Тут він розбирав викарбувані на пам’ятниках знаки, — знаряддя, інструменти, з яких визначав, чим займався за життя небіжчик.
 

Шевченко був дуже розвиненою людиною, з чудовою пам’яттю, тому теми для розмов під час прогулянок були найрізноманітніші; вони виникали у зв’язку з кожним предметом чи явищем, що чимось привертали увагу під час прогулянки. Завдяки цьому розмови з ним завжди були Далекі від місцевих пліток і давали велике задоволення.
 

Так прогулянки наші тривали досить довго. Якось приходить до нас Нікольський і, між іншим, в жартівливому тоні каже мені, що коли я бажаю, то він може показати мені місце, де Шевченко стоїть чи ходить, очікуючи, коли я піду гуляти і в який я бік поверну, туди й він поспішає, щоб мене наздогнати. Мені було дуже неприємно чути це. Щоб одразу припинити балачки, я перестала ходити гуляти. Шевченко дивувався — чому? Але я нікому не пояснила справжньої причини. От після цього він охолонув до мене...
 

Не пам’ятаю, в якому році, приїжджала до форту вчена експедиція, на чолі якої стояв відомий академік і вчений Бер. Він у нас пробув досить довго і потім приїжджав наступного року. Чоловік мій познайомив з ним Шевченка і просив допомогти полегшити його долю. Той обіцяв поклопотатись про нього через велику княгиню Марію Миколаївну, яка була в той час президентшею академії, але час минав, нічого не змінювалось. Шевченкові тяжко було чекати. Нарешті, коли на престол зійшов імператор Олександр Миколайович, клопотання про нього увінчались успіхом.
 

Околиці форту дуже сумні, рослинності ніякої, у червні весь степ уже випалений сонцем. Росло тільки те, що поливалось. Єдине, що було гарне там, це близькість моря.
 

Форт стояв на горі, навкруги був степ, а далі з одного боку височіли гори; коли піднятись на них, то там знову простягався неозорий стен. З другого боку, верст за сім від форту, був посаджений сад. Туди рідко їздили, бо вважали, що далеко; а наш сад, який розвів чоловік, був лише за версту від форту. Ще за чотири версти було гарне місце, воно звалося Балкою. Звідти брали воду, там нуртували джерела. А поблизу форту доброї води не було. Ґрунт — пісок з черепашками, гори — скам’янілий черепашник. Каратау (гори) далеко від форту, й інші урочища теж далеко.

Про що я не пишу, значить, того не знаю.

КАТЯ ПІУНОВА

Коли імператор, не без посиленого втручання та заступництва Варвари Репніної, підписав указ про помилування, Тарасові Григоровичу, йшов 44-ий рік. Він був пригнічений засланням і солдатчиною, відпустив патлату бороду і відчував себе старим не по роках… Проте, як свідчать листи, мріяв про молоденьку дружину "з простих", поруч з якою хотів повернути втрачені на каторзі роки молодості. Оскільки у Петербурзі він перебував під постійним наглядом поліції, Шевченко на деякий час "зависає" в Нижньому Новгороді. І тут він уповні відчув свою популярність. Жінки з місцевого бомонду наввипередки замовляли йому свої портрети. Саме серед них він зустрів своє наступне кохання – молоду актрису Катю Піунову, яка видалась йому ідеалом жіночої вроди.

 

spadok.org.ua
 

Заради її подальшої театральної кар’єри він викликав до провінції свого знайомого, великого актора Імператорського театру Михайла Щєпкіна, і той протягом трьох днів грав у виставах разом з нею. Поет ублагав директора Харківського театру погодитися на умови актриси (які, зважаючи на її юний вік, відсутність досвіду і таланту, були неймовірно невиправданими) і зарахувати її  до своєї трупи.
 

Проте, скориставшись поетом, актриса зрештою втекла до Казані з 25-річним актором, за якого згодом вийшла заміж. Потім вона згадувала: "Але ж мені ще шістнадцяти не було! Що я там розуміла! Мені здавалося, що в Тарасі Григоровичі женихівського нічого не було. Чоботи дьогтярні, кожух ледь не на голе тіло, шапка смушева чи не найпростіша…". Проте вона змогла зрештою визнати правду: "Так, про душевний світ, про розум великого поета позабула, клепки забракло!".
 

Змучений самотністю, поет мріє про пару. Боляче і сумно перегортати сторінки останніх його романів.

МАРІЯ МАКСИМОВИЧ

Потім були приятельські стосунки з Марією Максимович, які дуже скидалися на чергове поетове кохання, проте його біографи не припускають, що Шевченко дав волю своїм почуттям. Марія була дружиною давнього друга поета, українського вченого, історика і фольклориста Михайла Максимовича, а Тарас Григорович на схилі свого життя дуже високо цінував тих, хто залишався з ним поруч попри всі негаразди…

 

spadok.org.ua 

ЛИКЕРІЯ ПОЛУСМАК

Останнім коханням великого поета стала служниця його петербурзьких друзів, українка Лукерія Полусмак. На прохання Шевченка, її, кріпачку, відпустили на волю. Це підштовхнуло дівчину, вже заручену з Тарасом Григоровичем, до сміливого флірту з його друзями та знайомими, що прикро і боляче вдарило по поетових почуттях. І цього разу його мрії про спокійну старість у родинному колі, у вишневому саду, були понівечені й знищені чужою байдужістю… Поет розриває стосунки. За три місяці він помирає. Вона пережила його на більш, ніж півстоліття. Кажуть, останні десять років свого життя, поховавши чоловіка-перукаря і залишивши дітей на Московщині, Лукерія провела на могилі Тараса в Каневі… Приносила гостинці й роздавала дітям, довго сиділа на могилі й одного разу написала в книзі відвідувачів: "Сподіваюсь, ти бачиш, як я каюсь…".
 

spadok.org.ua 

Тараcова мати: невідома доля

Увесь “рід” Тарасової матері – моринецькі Бойки – складався з самих піших “халупників” та “найманців”. Коли батько Тарасів не потрапив іще до цієї найубогішої верстви невільників, то завдячував це своєму розумові, великій працьовитості та життєвій спритності: був письменний і , як кажуть селяни, “з бувальців”.

Про матір Тараса Шевченка ми знаємо досить мало. А якою ж була вона жінка, яка народила генія України? Спробуємо відповісти на це питання.

Багато чого про рід Шевченків ми узнаємо з книги Олександра Кониського “Тарас Шевченко-Грушівський”:

У хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту (нині: Звенигородський район Черкаської області) є двоє сіл: Моринці і Кирилівка, яких до віку вічного не забуде український народ.Моринці і Кирилівка стоятимуть перед очима історії відродження українського письменства і національно-культурного життя нашого , бо назва сіл навіки зрослася з іменем генія українського слова Тараса Шевченка.

Кирилівка і Моринці належали до маєтностей Енгельгарда. Між його кирилівських кріпаків з початку Х!Х віку була і родина посполитого Івана і жінки його Марти Шевченків-Грушівських. Син його Григорій одружився з дочкою посполитого з Моринець Якима Бойка – Катериною , і жив з нею при батьках в Кирилівці.

Довідково: Рід Шевченків і Грушівських в Кирилівці дуже давній. На превеликий жаль, недостача до 1806 р. в Кирилівській церкві метрик не дає можливості з”ясувати родовід Шевченків з початку роду. Відомо, що на просьбі кирилівців до переяславського єпископа Гарвасія між підписаними 80 селянами на 10 місці стоїть Грицько Грушівський , а далі є Захар і Євстрат Шевченки. Можлива річ, якийсь Грушівський побрався з Шевченковною або Шевченко з Грушівською і став писатись Шевченко-Грушівський. В “ Исповедной записи ” 1806 р. стоїть: “Іван Шевченко 64 літ ; жінка його Марта ; діти: Омелян, Савва, Павло, Григорій; дочки: Домникія, Олена, Домникія”. У Григорія – жінка Катерина і дочка їх Катерина. Потім по книгам 1814 , 16 і ін. та сама родина пишеться вже Шевченко-Грушівський. В метриках шлюбу Катерини Григорівни і смерті матері її вони записані – Грушівськими. Варфоломій Шевченко теж повідав, що Тарас в школі іменовався Грушевським. Під кінець 20-х років остання назва по книгах церковних зникає. З цього можна гадати, що чи не Іван Шевченко, побравшись з Грушівською, був першим з двома родинними йменнями.

Опріч Тараса у батьків його були ще сини: Микита і Йосип та дочки: Катерина (побралася з Красицьким), Ірина (Ярина , побралася з Бойком) і Марія (вмерла в дівках).У Микити сини: Петро і Прокоп та дочка Ірина (подружилася з Ковтуном). У Йосипа , жонатого з сестрою Варфоломея Григоровича Шевченка – Мотрею, сини: Трохим, Іван і Андрій.

Невідомо певно, з якої причини Григорій, поживши кілька років з батьками, перебрався в Моринці.Сім”я Григорія поселилась в опустілій хаті посполитого Копія, яку купив для свого зятя Яким Бойко. Тут 25 лютого (9 березня) 1814 року Катерина Шевченчиха повила сина Тараса.

Мирно спала Земля упокорена,

Її плащ од відлиги сох.

Та колись через вербні гомони

До Землі обізвався Бог.

І накрапав березовим соком

На льоду. Що лишила зима:

«Подарую тобі Пророка,

Лиш народиш його сама».

…В чорних Моринцях – морок – міркою,

Хатка – хвіртка вітрам на пустці.

В темну хату свічою-вірою

Йшла Земля у старенькій хустці.

І коли кривуватими клинцями

Степ у небо ввігнав борозну,

У хатині, хилині, сірині

Розродилась Земля на Весну.

А ще в бурю, у бурю в розпачі,

Коли холод проймав до кісток,

Світ новий зачинався вдосвіта,

В світ новий вирушав Пророк.

(Ірина Кримська «Тарас Шевченко»)

Як темна туча грозяна, пливла доба тяжка.

Кріпачка народила малого кріпака.

Схилялась над Тарасиком і плакала над ним,

Гримів над лісом Моринським весняний ранній грім.

(Василь Дергач “Весняний грім”)

В похилій хаті, край села,

Над ставом чистим і прозорим,

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

У серці – туга і печаль...

Мовляла синові з журбою

“Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми - вбогі, змучені раби,

Не знаєм радісної днини

Нам вік доводиться робить,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово – і нагай

Над головою люто свисне,

І так усюди – з краю в край

Панує рабство ненависне.

Росте неправда на землі

Згорьованій, слізьми залитій...

О, любі діточки малі –

Одні залишитесь на світі!

Ну, хто замінить вам мене,

Рожеві квіти нещасливі,

Коли безжально смерть зітне

Мене на довгій панській ниві “

І сльози з вік її лились.

Був батько, наче ніч, похмурий...

“Рости, синочку мій... Колись

Побачиш сам неволі мури,

Відчуєш сам, яке ярмо

Одягнуте на шиї людям...

Його ми зроду несемо, -

Невже ж нести й довіку будем “

(Федір Ісаєв “В похилій хаті, край села...”)

Дитину хрестили 28 лютого, хрещеним батьком був моринецький посполитий Григорій Дяденко.Хрестив священник Іван Базаринський.

У 1816 році Грицько Шевченко повернувся з родиною до своєї рідної Кирилівки, де жив і його батько, а Тарасів дід –Іван. У цій Кирилівці й проминуло все дитинство нашого поета, і з нею були пов”язані всі перші його життєві враження.

Убога й тісна була хата Шевченків, убоге й тісне було життя цієї родини, як зрештою й переважної більшості їх односельців та й взагалі мало не всіх Енгельгардтових підданих. Уже в 1795 році значна частина керелівчан складалася з безземельних “наймитів”, “ремісників”, “підсусідників” та “чорноробів”, і що далі, то швидше відбувався серед них процес зубожіння. Як по всій Україні , так особливо в цій густо заселеній околиці невпинно зростало число “піших” кріпаків, тобто таких, що не мали ні волів , ні коней і оберталися на безплатних робітників , працюючи на панських ланах, гуральнях, кузнях та млинах лише за самі харчі. Увесь “рід” Тарасової матері – моринецькі Бойки – складався з самих піших “халупників” та “найманців”. Коли батько Тарасів не потрапив іще до цієї найубогішої верстви невільників, то завдячував це своєму розумові, великій працьовитості та життєвій спритності: був письменний і , як кажуть селяни, “з бувальців”. Навчившись стельмашества, підробляв на життя цим ремеслом, а в відповідні пори року ще й фурманував або й чумакував, возячи різний крам то до Києва, то до степового Єлисавету, а то й до самого моря – до далекого “Одесу”. Тільки невпинною тяжкою працею Грицько й Катерина Шевченки могли сяк-так утримати себе й дітей, що їх у 1818 році мали вони вже шестеро. Тарас прийшов на світ третій із черги : перед ним – брат Микита й сестра Катерина, по ньому – Йосип, Ярина й сліпенька Марія.Коли пізніше , згадуючи життя своєї родини , поет писав:

... неволя,

Робота тяжкая ... Ніколи

І помолитись не дадуть,

то нічого не перебільшував : у світлі документальних історичних даних тодішнє життя кирилівських селян встає в нашій уяві, як справжнє пекло, яким воно уявлялося й Шевченкові:

Мені аж страшно , як згадаю

Оту хатину край села.

......................................

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину; в тім гаю

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло....

Тяжко працюючи на панщині, батьки Тарасові мусіли обробляти ще й клапоть землі, визначеної їм на прохарчування. А треба ж було ще й самих себе й шестеро дітей одягти й обути, та ще й державні податки заплатити. Тяжке й безрадісне життя, і не було в ньому жодного просвітку!

До сонця вікнами хатина

Стоїть на пагорбі в селі,

Стоїть сумна, як сиротина,

На лихом зораній землі.

В холодній хаті свічка тьмяна

Колише тіні по кутках.

А Катерина спозарана

Дитину тішить на руках.

То усміхається, цілує,

До серця горне немовля,

То, як голубонька, воркує,

Душевно й тепло розмовля

Про став між вербами, калину,

Що червоніє на лужку,

Про солов”їну Україну,

Кріпацьку долю нелегку.

Та все у Господа благає

Здоров”я синові і літ.

Нехай кровиночка зростає,

Дола стежину в білий світ...

(Анатолій Самойленко “Тарасова хата”)

Але поки весь жах цієї кріпацької дійсності дійшов до свідомості Тараса, хлопець мав свої роки й безтурботного дитячого життя. Хата Шевченків стояла на краю села. Убога й стара , “під солом”яною стріхою з чорним димарем”, була вона “навколо побілена”.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм,

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи є у Бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило

А хату раєм називають!

(Тарас Шевченко “Якби ви знали, паничі”)

Перед хатою був квітник старшої сестри Тарасової Катрі, коло воріт росла стара розлога верба з засохлим верхів”ям, а за нею стояла клуня. За клунею був сад, а через сад провадила стежка вниз до левади, за якою в долині , ледве чутно дзюркочучи, плив “струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темнозеленими лопухами”. У тому струмочку купався малий Тарас , у тому “розкішному” садку засинав він не раз “справжнім безтурботним сном”. Коли мати працювала на панщині або на своєму полі, Тараса доглядала “незабутня сестра” його Катерина, його “терпелива, ніжна нянька”, старша за нього на вісім років. Це його власні згадки про рідну хату й перші роки дитинства. Хлопець був жвавий, непосидючий. Тяжко його було доглядати: то землі наїсться, то зовсім геть із села утече. Сестрина опіка теж скоро скінчилася, бо коли Тарасові минав п”ятий рік, прийшла на світ Маруся, що вимагала подвійного догляду, бо була сліпенька.

Серед вражень раннього дитинства, що міцно вирізьбилися в душі прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пізнішими споминами й переживаннями: це була його ніжна приязнь із сусідчиною дочкою-ровесницею – маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленківною. Оксана й Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися й “любилися” , а потім одне одного й покохали. Сторінки їхнього дитячого роману розгорнуться трохи згодом , а поки Тарасові мине восьмий рік, ми бачимо цю пару малих перед очима їхніх матерів, що, дивлячись на спільні дитячі забави своїх мазунчиків, жартома розмовляють про їхнє одружіння:

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

І говорили , що колись

Одружимо їх...

Ріс Тарас, як більшість сільських дітей, під Божою опікою, але вже від самого малку вирізнявся з-поміж ровесників своїми здібностями.

Вразливе і допитливе, колюче, як будяк,

Під бурями над Тікичем росло дитя-кріпак.

Здіймалось, дивувалося, міцнішало стеблом

І відрізнять навчалося в житті добро і зло.

(Василь Дергач “Весняний грім”)

Грицько Шевченко, батько Тарасів, був людина розумна й письменна. По святах – особливо, мабуть, зимовими місяцями – читав він уголос “Минею”. Книга ця була серед письменних людей на Україні дуже популярна. Для вразливого хлопця слухання писаних урочистою церковною мовою оповідань про святих мучеників, що, не вагаючись, віддавали життя своє за Христову віру, про євангельські події, розвінчені повними живої поезії народними апокрифічними мотивами, відкривало давній світ , світ далекий, але повний жахливих подій і чудес та зворушливих, осяяних моральною красою, образів – світ героїчних змагань. Але, крім тієї друкованої книги , де стільки було цікавого про давню боротьбу “стратегів Божіїх” за віру й правду Христову , була в Тараса може й іще цікавіша друга книга про зовсім недавню боротьбу, що ще не так давно зросила кров”ю всю околицю рідної йому Кирилівки та й саму Кирилівку. Тією живою книгою були оповідання старого діда Івана про т.зв. “Коліївщину”, про криваве повстання селян-кріпаків проти польських магнатів у 1768 році. Дід Іван сам був учасником тих подій. “Ветхий деньми” , був він іще зовсім сильний фізично. Коли Тарасові минуло 6 років , дід утретє оженився , мавши щось коло 80 літ. Про ці дідові оповідання Шевченко згадав пізніше в епілозі до поеми “Гайдамаки”, і згадка ця яскраво ілюструє нам цікаву й важливу сторінку поетового дитинства:

Бувало , в неділю, закривши Минею

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину , як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли...

І мені , малому, не раз довелось

За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче...

Цю добу свого життя Шевченко називав пізніше “майже щасливою”, але настала перша подія, що затьмарила , подія, що в психіці хлопця виорала глибоку борозну-рану. 20 серпня 1823 року, коли Тарас мав 9 з половиною років , заснула вічним сном його мати: її

...ще молодою у могилу

Нужда та праця положили...

А мати все печалилась від горя та турбот,

Як сива вишня, гнулася під вантажем знегод.

І всю любов і ніжність, лункі пісні свої

Вливала в душу синову, як в річку ручаї.

Все віддала маленькому, лишила тільки сум

Гадала: не віддам йому, за нього понесу.

Боролася із лихом, марніла з року в рік,

Й не витримала, впала, підкошена навік.

(Василь Дергач “Весняний грім”)

А їй було заледве сорок літ.

Та й ті вже дотягла - не доносила.

В ногах мовчали діточки малі,

У головах найстарша голосила.

Вона вмирала важко, як жила,

Бо дітям світ сирітством зав”язала.

Віджнивувалися чужі жнива,

А на свої – таки не дочекала.

Та ще й не осінь. Літо ж на порі.

Земля серпнева тепла і ласкава...

Вмирала мати вранці при зорі,

Молилась росам і прив”ялим травам.

(Наталя Давидовська “Шевченкова мати”)

В книзі Оксани Іваненко “Тарасові шляхи” є невеличкий розділ , який називається “Смерть матері”:

- Со святими упокой рабу божу Катерину, ідє же нєсть болєзні, печалі, ні воздиханія, - виспівує дяк і пускає зизе око аж під лоба, і косиця, схожа більше на оселедець, ніж на звичайну дяківську косу, труситься в такт. І за цим приспівом щоразу жінки починають голосити ще дужче. Тато іде сірий, зігнутий і не відриває очей від труни. Тарас іде за руку з Яринкою, а за Яринчину спідницю тримається сліпа Марійка. Микита веде Йосипа, У труні лежить мати, така спокійна-спокійна, з поважним, як у свято, обличчям – тільки обличчя зовсім жовте, ніби з воску. Майже все літо конала, бідна, та хіба ж лановий на те зважав? І жала, і в”язала, як завжди, а вже як обмолотились – доходилися її ноги, доробилися руки, - лягла на покуті і не встала. Не віриться Тарасові – невже матінка не підведеться, не гляне на нього і не скаже нічого?

- Ідє же нєсть болєзні, печалі, - виводить дяк і трясе косою-оселедцем.”

А чому тут і болєзні, і печалі? – думає Тарас. – А там десь не буде; так там же матінка одна, без нас ...”

Яринка теж від сліз.

- Мамонько, мамонько... – шепоче вона, але не розуміє ще як слід, що сталося. От тільки коли довезли труну до вбогого кладовища, і піп прочитав останню молитву, і труну почали спускати на двох білих сувоях полотна в могилу, діти заплакали від страху.

- Не кидайте туди маму! Не кидайте! – закричала Яринка і схопила дядька, що спускав труну, за руку.

- Бідна моя сиротиночко! – заголосила Маламужиха , відтягаючи Яринку.

Тарас брудними рученятами витирав сльози і розвів чорні муги по всьому обличчю.

Почали кидати землю на маму, і виріс горбик, виросла ще могилка.

Григор глянув на дітвору – одне одного менше, згрудилися коло нього.

- Отака дрібнота та без матері! – зітхнула Маламужиха і почала роздавати коливо людям за упокій душі.

Мала мати Тараса всього 37 літ. Покинула сиротами шестеро дітей. Старшому Микиті було 13 років, найменшій Марусі – 4. Смуток і безнадія завітали до вбогої хатини. Батькові не до малечі було: треба було своє тяжке кріпацьке тягло тягнути. Старша дочка Катерина, колишня Тарасова нянька, ще на початку року видалася заміж у село Зелену Діброву, Ярині ж лише восьмий рік минав. Хатнє господарство лишилося без ока господині, діти – без усякої опіки. Мусів Грицько Шевченко оженитися – у селянському побуті в таких випадках це річ конечна, просто неминуча. Розглянувшись, іншої дружини не знайшов, ніж удовиця, бож яка навіть найубогіша дівка-невдаха за вдівця піде, коли він повну хату дітей має. Пішла за нього ще молода Оксана Терещенчиха, що овдовіла теж із трьома дітьми. Старий батько теж її Грицькові нараяв. Ще тісніше зробилося в убогій хаті Шевченків.

Тужили діти за матір”ю, а найбільше, мабуть, чутливий Тарас. Не мав до кого тулитися, не мав заступниці, щоб його боронила, коли прошпетиться. Із смутком геть пізніше згадував , як у Свят-Вечір того року старим звичаєм понесли вони “троє” – очевидно , Микита, сам він та Ярина – святу вечерю дідові Іванові. Коли почали промовляти освячену віками формулу :”Святий Вечір! Прислали нас, діду, батько й мати...”, то перед словом “мати” запнулися і “всі троє заридали”: “нам – згадує поет – не можна було сказати : “і мати”.

Життя родини Шевченків обернулося у справжнє пекло. ”Хто бачив хоч здалеку мачуху й так званих зведенят, той, значить, бачив пекло в найогиднішому тріюмфі!” – оповідав пізніше сам Тарас. “Не минало години без сварки й лайки між батьком та мачухою: мачуха особливо ненавиділа мене, мабуть, за те, що я часто лупцював її кволого Степанка”. Отже найгірше в тому родинному пеклі було Тарасові.

Старша сестра Шевченка , Катерина, яка вийшла заміж у село Зелену Діброву за Антона Красицького, доглядала маленького Тараса, тому в родині Красицьких найбільше збереглося спогадів про його дитинство. В книжці “Дитинство Тараса “ (Дитвидав , Київ, 1959), яку написав правнук Тараса Шевченка по сестрі поета Катерині – Дмитро Красицький находимо багато згадувань про Тарасову матір. Проте , як у кожному художньому творі, є й вигадка – домисел. Але це не знижує її значення.

Із всього цього можна зробити такий висновок : Тарасова мати була , як і багато того часу мільйонів українських жінок, звичайна сільська кріпачка , яка народила шестеро дітей , тяжко працювала і померла, не доживши і сорока літ.

Проте

Щаслива мати , породивши сина.

Щасливий син , прославивши її.

На світі є Шевченко й Україна –

то батько й мати дорогі мої.

Володимир Портянко