Тарас Шевченко і Софія Енгельгардт

https://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/03/blog-post_8.html

http://na-skryzhalyah.blogspot.com

Енгельгардт Софія Григорівна (1804-1875) – баронеса, поміщиця Тараса Шевченка; петербурзька знайома поета Олександра Пушкіна (1799-1837). Належала до прибалтійської гілки роду Енгельгардтів. Дочка Килини Степанівни Гладкової й генерал-майора барона Готхарда-Герхарда Енгельгардта (1759-1834), учасника воєнних кампаній кінця XVIII — початку XIX століття.

Дружина Павла, Софія Григорівна, жінка, за свідченням сучасників, «високого розумового й естетичного розвитку», народилася в родині військового, здобула хорошу приватну освіту, добре грала на фортепіано, співала. Баронеса походила з прибалтійської гілки роду Енгельгардтів, виховувалася в родині з «масонськими поглядами». 

Софія була донькою генерал-майора барона Готхарда-Герхарда (в російській транскрипції — Григорія Григоровича) Енгельгардта (1759-1834), учасника воєнних кампаній кінця XVIII — початку XIX століття, героя Вітчизняної війни 1812 року, портрет якого серед 332 воєначальників, виконаних пензлем англійця Джорджа Доу (1781-1829), висить у Військовій галереї Зимового палацу Санкт-Петербурга. Генерал Готхард-Герхард був освіченою людиною свого часу, він «читав твори Руссо й Вольтера». Софіїна мати — Килина Степанівна Гладкова, ймовірно, з Полтавщини, з роду кошового отамана задунайських запорожців Йосипа Гладкого (1789-1866).
Отже, батько Софії — Григорій Енгельгардт «через численні рани» пішов у відставку й тихо-мирно мешкав у своєму маєтку в Білорусії й радів, коли в гості приїздила донька із зятем і внуками. А народився генерал в Альт-Борні (Курляндія). Це, якщо напрямки від родинного села Кустовичів, буде з тридцять верст на схід від латвійського містечка Даугавпілс, селище розташоване на тихоплинній річці Даугава. В історичному відношенні територія являє собою південно-східну окраїну Курляндського герцогства, яке ввійшло до складу Російської імперії 1795 року.
Незважаючи на те, що Григорій Григорович, як військовий, майже все життя провів далеко від рідних місць, а на схилі віку оселився на Кобринщині, очевидно, він не втрачав зв’язку з родичами, яких селив на постійне проживання неподалік маєтку. Скажімо, за родоводом Енгельгардтів, складеному в Курляндії й датованому 8 грудня 1826 pоку, з’ясовано, що два з трьох рідних братів батька Софії Григорівни — Олександр й Адам — мешкали у своїх маєтках неподалік, у Курляндії. В Альт-Борні залишилася спадкоємниця роду Олександра Енгельгардт (1760-1822). Важливо й те, що в родоводі було вже записано про шлюб Софії й Павла Енгельгардтів у січні 1825 року. Це свідчить, що Шевченкові Енгельгардти підтримували постійний родинний зв’язок із курляндськими Енгельгардтами.

У справі виїзду п’ятнадцятирічного Тараса Шевченка за межі Вільшани до Вільно ініціатором могла стати Софія Енгельгардт, а вже в місті брала з собою «придворного маляра Тараса» на бали, на службу в костели й у мандри салонами – далеко від України, в литовській столиці Софія Григорівна Енгельгардт залишалася великосвітською красунею. Про це свідчить хоч би ось такий життєвий факт: 9 листопада 1829 року Софія народжує сина Миколку, а вже 6 грудня, як посвідчив Шевченко в «Автобіографії», «…пан и пани уехали в ресурсы (дворянское собрание) на бал», де на одному з розважальних вечорів красиві очі пані Енгельгардт блищали дужче від брильянтів її багатої діадеми — це була найчарівніша жінка (Див.: Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — К., 2003. — С. 192).
Софія Григорівна безпосередньо впливала на культурний розвиток Шевченка, допомагаючи козачкові вивчати мови, слухати музику й «барские разговоры» — в Енгельгардтів були гостями як в Литві, так і в Санкт-Петербурзі найвідоміші діячі мистецтва, вчені й військові. У тогочасному вищому світі ще спілкувались французькою. Енгельгардти навіть тримали гувернантку-француженку, яка вчила їхніх дітей манерам та мові, пані дозволила інколи давати загальні уроки французької мови й Тарасу Шевченку. Недаремно ж згодом театральний критик Олександр Елькан (1802-1868) напише, що Тарас вільно спілкувався французькою мовою, а Шевченко — про те, що він використовував своє знайомство з молдаванином Олександром Львовичем, перекладачем Головного управління шляхів, так: «Странное явление этот Элкан. Нет языка, на котором бы он не говорил» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. – Т. 4. – К., 2003. – С. 172).
Т. Шевченко потрапив до покоїв баронеси чотирнадцятирічним, а залишив, коли вже мав двадцять чотири роки. Чи не гра й спів Софії Григорівни, якими насолоджувався молодий Тарас, відгукнулися в його повісті «Варнак», а стосунки героя з «панною Магдаленою» — душевним ставленням юнака до пані, коли: «...она просиживала до полуночи за фортепиано, вариируя чудные создания Бетховена... Я, бывало, сижу в уголку, не пошевельнуся: сижу и слушаю, слушаю и заплачу, сам не знаю отчего. Музыку я полюбил страстно, и этой любовию я обязан панне Магдалене» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. – Т. 3. – К., 2003. – С. 131).
Як у Вільшані, так і у Вільно та столиці Енгельгардти володіли великою бібліотекою, де були поточні видання російських і зарубіжних письменників, зокрема польських і французьких, класика, в панських покоях Тарас уперше побачив кращі книжки відомих поетів і письменників різними мовами. Тарас Шевченко міг користуватися зібраннями за дозволом і порадою Софії Григорівни в час, коли Павло Енгельгардт був на службі. Про захоплення юного Тараса книжками, бажання якомога більше читати й «звідти щось змальовувати» писав і письменник та історик, Тарасів товариш Пантелеймон Куліш (1819-1897): «Не було книжки живої і животворящої, щоб йому в руки не попала та й лежала в нього не прочитана. Пушкіна він знав напам’ять, а Шекспіра возив з собою, куди б не їхав» (Куліш П. Твори у 2-х т. — Т. 2. – К., 1989. — С. 541). 
Польський історик Броніслав Залеський (1820-1880) розповідає у спогадах, що «Шевченко говорив добре по-польськи; Міцкевича, Богдана Залеського, а почасти й Красінського не одну річ умів напам’ять» (Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 250).
Професор Павло Зайцев (1886-1965) у брошурі «Шевченко і поляки» зазначив, що Тарас Григорович мав сталі зв’язки з поляками, очевидно, тому й навчився їхньої мови ще в юнацтві, в покоях Софії Енгельгардт. І не можна недооцінювати того, що польська мова була для Тараса «широкими дверима» до світу західної літератури. А знання французької мови у Шевченка, мабуть, було таке, що хлопчина читав французькі твори в оригіналі. Так, в автобіографічній повісті «Художник» Тарас Шевченко з допомогою Демського читав французькою «Брата Якова» романіста й драматурга Поль де Кока (1793-1871). Український літературознавець, академік Олександр Білецький (1884-1961) стверджує, що «Кларіссу» англійського романіста Семюеля Річардсона (1689-1761) Шевченко прочитав у перекладі французького письменника Жуль Верна (1828-1905). На підставі повістей і Шевченкового «Журналу» літературознавець Олександр Білецький подав перелік прізвищ із творів, які Тарас Григорович прочитав і згадує у своїх роботах: «З античних авторів у нього вийшов би Гомер, пісні якого Шевченко порівнює з епосом дум, віддаючи цьому останньому перевагу; Геродот, Плутарх, Вергілій («Георгіки»), Горацій, Овідій, Тіт Лівій, а також різні латинські й грецькі письменники християнської епохи. З письменників нової ери Європи увійшли б з італійських — Данте, Петрарка, Бокаччо, Аріосто, Тассо, а з англійців – Шекспір, Дефо, Річардсон, Голдсміт, Оссіян, Гіббон, Бернс, Байрон, Вальтер Скотт, Діккенс; з німців — Ґете, Шіллер, Коцебу; з французів – Вольтер, Шатобріян, Беранже, Барб’є, Дюма-батько, Ежен Сю (якого він критикував), Бальзак, твори Гюго, які були на той час перекладені російською мовою й здобували популярність, були відомі Шевченку, а також твори Лямартіна, Жорж Санд, яку вже читав російський читач, «Мої таємниці» Селівіо Пелліко, італійського патріота, що були перекладені російською мовою в 1836 році й справили велике враження на російську інтелігенцію, напевно, були предметом Шевченкового зацікавлення» (Білецький О. Шевченко і західноєвропейські літератури // Білецький О. Зібрання праць у 5-ти т. – Т. 2. – К., 1965. – С. 265).
Після переїзду до Санкт-Петербурга Софія Енгельгардт завела знайомство з багатьма визначними діячами російського мистецтва й літератури, її дружбою дорожив Михайло Глинка (1804-1857), композитор присвятив баронесі романс на слова Петра Риндіна «Как сладко с тобою мне быть», де є такі рядки:

Как сладко с тобою мне быть
И молча душой погружаться
В лазурные очи твои.
Всю пылкость, все страсти души
Так сильно они выражают,
Как слово не выразит их.
И сердце трепещет невольно
При виде тебя! 
(Глинка М. Записки // Литературные произведения и переписка. — М., 1973. – Т. 1. — С. 300).

В одному з листів Михайло Глинка навіть змушений поскаржитися: «...від Софії Григорівни Енгельгардт мені доводиться зазнавати збитків через співи — ніяк позбутися не можна, — тому я бачуся з кузиною рідше, ніж слід було б» (Там же. — С. 280). M. Глинка, як товариш брата Павла Василя Енгельгардта (1828-1915), бував частим гостем у петербурзькому домі на Моховій, охоче грав, співав, очевидно, його не тільки вабив до себе затишок родовідного дерева, але й надихала краса господині дому, її гостина й душевність.
А ще ми на власні очі бачимо красуню Софію саме в бальному вбранні — репродукцію її портрета було опубліковано письменником Михайлом Енгельгардтом (1861-1915) як ілюстрацію до розвідки «Давні епізоди» в петербурзькому журналі «Исторический вестник» за травень 1911 року. Понад усе з мистецтва Софія Григорівна любила музику, слід наголосити на її захопленні співами (принаймні у виконанні інших). На доказ цього наведемо такі свідчення: по-перше, як згадував Василь Енгельгардт, він, маючи в дитинстві «контральто», за бажанням матері співав на криласі в церкві сліпих на Литейній вулиці, де в будинку Щербакова мешкали Енгельгардти. Нарешті, через багато років Василь Павлович напише, що його племінник «Володимир бачив у кімнатах матінки, Софії Енгельгардт, деякі її меблі... Бачив і рояль горіхового дерева, під акомпанемент якого не раз співав знаменитий Тамбуріні» (Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім. – К., 1985. – С. 238). Ймовірно, Софія Григорівна була знайома й з італійським співаком Антоніо Тамбуріні (1800-1876), драматичним баритоном якого захоплювалися в багатьох країнах, зокрема, й в Російській імперії…
Упродовж десяти років сімейного життя Софія Енгельгардт стала матір’ю сімох дітей, як, до речі, і її мати, — однієї дочки й шістьох синів. Про зовнішність Софії Григорівни знаємо не так і мало, ще й, окрім того, можемо уявити з фотографій, які збереглися, однак варто додати кілька її словесних портретів, що їх на схилі життя відбив у листуванні її син, Василь Павлович Енгельгардт. Наведемо словесні краплини, видобуті й мовознавцем і перекладачем Анатолієм Непокупним (1932-2006), які він знайшов у листах Василя Енгельгардта за 1909-1911 роки: «Оригінали портретів прекрасно написані. Батьки зовсім молоді. Мати — красуня рідкісна»; «Портрети чудесні. Не можу намилуватися красунею-матінкою»; «Матінку добре пам’ятаю як красуню! Вона була кращою за всі її портрети. В альбомі батька записано: Sophie ou la mort!» (французькою — «Софі або смерть!»); «У матінки очі були чудового голубого кольору. Вона і в 40 років була ще дуже гарна» (Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім. – К., 1985. – С. 232-246).
В іконографії Енгельгардтів портрети Софії Григорівни викликають чи не найбільшу зацікавленість. Першим відомим портретом дружини Павла Енгельгардта є мініатюра, де Софія Григорівна зображена з відкинутою вуаллю й фрагментом миртового вінка з двома квітками в зачісці — портрет оправлений в металеву рамку. Судячи з листів Василя Енгельгардта до приятеля, астронома Дмитра Дуб’яго (1849-1918), це зображення зберігалося у вдови його брата, Миколи Павловича. Фото надіслано дрезденському астрономові. Ось як оцінив «фамільну мініатюру» старший син Енгельгардтів: «Портрет, надісланий Барятинською (княгиня Барятинська — сестра братової вдови Є. М. Енгельгардт), — безсумнівно, портрет моєї матері, але дуже мало схожий, особливо щодо виразу: її чудові голубі очі, її зачіска в першій молодості. Подібності з дружиною Миколи Павловича немає анінайменшої; таке вбрання, як на портреті, носили в той час, коли дружини брата ще не було на світі. Та й Барятинська не віддала б портрета своєї сестри». Отже, не без вагань син Софії Григорівни прийняв образ неньки на мініатюрі. Порівняймо його першу реакцію на одержання сімейної реліквії: «Якщо жіночий портрет повинен зображувати матір, то він не схожий».
Справді, як свідчить фотографія «сімейної кімнати» в дрезденському будинку Василя Енгельгардта, під нижнім лівим кутом портрета Софії Енгельгардт у бальному вбранні була розташована на стіні фотокопія обговорюваної мініатюри. У живописі мініатюрами називають портретні зображення невеликого формату, виконані гуашшю або аквареллю на картоні, папері, пергаменті, слоновій кістці, а також олійними фарбами — на металі або керамічними фарбами на порцеляні, емалями — на металевій платівці. Мініатюрні мальовничі портрети вставлялися в табакерки, годинники, медальйони й брошки. Цей мистецький жанр сполучає ліризм і особливу інтимність — мініатюрні портрети замовлялися в пам’ять про близьких людей, з завданнями декоративними.
Як відомо, мініатюрні портрети були характерними й популярними для інтер’єру дворянських будинків другої половини XIX століття. У Російській імперії були поширені емалеві мініатюри, а зображення імператорів й імператриць виконували роль нагородних царських знаків. Мініатюрний портрет набув камерного характеру, стаючи сімейною реліквією, що передавалася від покоління до покоління. Мініатюри прикрашали стіни кабінетів та віталень, стояли на камінах, бюро, туалетних столиках, хоча більшості з них не властиве глибоке розкриття характеру своїх моделей.
Очевидно, наведена інформація про мініатюру повністю може бути адресована й до мініатюрного портрета Софії Енгельгардт. Рисунок, напевно, був «виставлений» вдома у Павла Енгельгардта в ті роки, коли там козачкував Шевченко. І, ймовірно, мініатюру юний Тарас бачив, тому прикметним є те, що відомі його акварелі «Портрет П. В. Енгельгардта» (1833) і «Голова жінки» (1834), особливо остання, імітують мініатюри на фарфорі або на слоновій кістці, образно так подібні до Софії Григорівни…
Знайомство Шевченка як художника-початківця з творами, що представляли собою жанр портретної мініатюри, тепер, можна сказати, «документується» найранішим відомим нам зображенням Софії Енгельгардт – можливо, це захоплення й вдячність цій жінці, яка опікувалася ним як мати.

Віктор ЖАДЬКО

Похорон Шевченка:Петербург і Канів

26 лютого, о дванадцятій годині дня в Київській 2-й гімназії одержано телеграму від п. Каменецького, який повідомляв інспектора про смерть поета. Звістка про цю сумну подію рознеслася по місту з електричною швидкістю. Учнівська молодь завирувала. Студенти, а також вільні від уроків гімназисти відслужили в університетській церкві панахиду. Того ж дня в деяких містах Малоросії та Галичини пам’ять народного поета була вшанована більш чи менш урочистими виявами співчуття до великої втрати всієї України. З виявом такого ж співчуття в редакцію «Основи» з усіх кінців Росії надіслано силу-силенну листів і віршів, з яких на сторінках журналу надруковано тільки незначну частину.

В день смерті поета всі, хто був увечері на панахиді, зібралися до його друга і душоприказника М. М. Лазаревського, де тоді ж було розпочато підписку на увічнення пам’яті Шевченка й ухвалено:

1. Перевезти тіло його на Україну, згідно з його поетичним заповітом:

Як умру, то поховайте

Мене на Вкраїні... 

2. Встановити на його могилі пам’ятник.

3. Заснувати народну школу імені Шевченка.

4. Утримувати одного чи кількох стипендіатів в університетах: Київському, Харківському, в Одеському ліцеї та в Академії мистецтв.

5. Видати якнайкраще його твори.

Похорон у Петербурзі

6. Призначити премію за кращий життєпис поета українською мовою і кращий критичний аналіз його творів.

7. Допомагати його рідним.

8. Відвідувати щорічно комусь із найближчих друзів покійного його могилу.

Усі ці чудові наміри близьких до Шевченка осіб через нестачу матеріальних засобів залишились нездійсненими та навряд чи коли й здійсняться.

М. М. Лазаревський

Здавалося, що при дружній участі всіх, хто знав поета, увічнити його пам’ять не становитиме великих труднощів, якщо зібрати більш чи менш значну суму; та ось минуло вже понад двадцять років, і над самотньою могилою Тараса догниває дерев’яний хрест...

У сороковий день після смерті поета, перед відправленням труни на Україну, земляки знову зібралися на могилу попрощатися; після панахиди знову виголошувалися промови.

Усе, що було потрібно для далекої і останньої подорожі Тараса на батьківщину, заздалегідь зробив турботливий його товариш М. М. Лазаревський. Труну викопали з землі, вклали в іншу — свинцеву, і поставили на особливі ресорні дроги. Г. М. Честахівський та О. М. Лазаревський виявили бажання супроводжувати її.

Г. М. Честахівський

 Всі українці, які мали можливість бути присутніми 26 квітня на могилі Шевченка, прийшли туди рано-вранці. Чорна труна височіла на запряжених четвериком дрогах.

Усіх присутніх гнітила важка скорбота, раптом заговорив Куліш:

«Що ж се ти, батьку Тарасе, од’їжджаеш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з сього світу без сеї останньої честі».

І труну накрили червоною китайкою, яка швидко потемніла під мокрим дощовим снігом, ніби символізуючи, що некрасною була життєва доля народного співця нашого і нерадісною смерть на чужині.

Після другої промови Куліша жалобна процесія рушила з Смоленського кладовища, через Васильевський острів, Адміралтейську площу і Невський проспект до станції Миколаївської залізниці.

Після урочистої зустрічі труни Шевченка в Москві дроги прибули до Орла. «2 травня, о дванадцятій годині ночі, було привезено тіло Шевченка. Дроги з труною були поставлені надворі, під навісом, серед порожніх ямщицьких возів.

Наступного дня, о десятій годині, священик камчатського полку, в присутності Ф. Лазаревського, гімназистів, почесного попечителя, директора, вчителів та багатьох інших, відслужив панахиду, і дроги рушили далі. За заставою знову відслужили панахиду в присутності юрби народу. Один вінок з труни був розірваний присутніми, другий взяли на згадку в гімназію. Провівши тіло, чимало з присутніх разом із начальством і учнями пішли до гімназії і ще раз відслужили панахиду, оголо/сивши підписку на училище в пам’ять Шевченка» (Із замітки Якушкіна).

Панихида під час перепоховання праху Шевченка. Київ, травень 1861 року.

Після досить скромної зустрічі тіла Шевченка в Ніжині дроги досягли Києва й зупинилися в Микільській слобідці, поблизу Дніпра, чекаючи дозволу місцевої влади.

Як тільки в місті стало відомо, що з Петербурга привезли Шевченка, численні шанувальники поета, переважно учнівська молодь — студенти й гімназисти, — рушили за Дніпро зустрічати поета. Дехто з них заздалегідь приготували промови й вірші. У благородному запалі юнацького захоплення гарячі голови, не чекаючи дозволу духовної й світської влади, хотіли везти труну через місто, просто в університетську церкву і, мабуть, здійснили б свій намір, якби не було там людей більш витриманих, яким, після довгих і досить галасливих суперечок з крикунами, вдалося зупинити похоронну процесію, до одержання дозволу, біля самого Ланцюгового мосту.

За дозволом до генерал-губернатора пішли Варфоломій Григорович Шевченко, як родич покійного, і законовчитель 2-ї гімназії П. Г. Лебединцев. 

Варфоломій Григорович Шевченко

Князь Васильчиков відіслав їх до митрополита, щоб той сказав, у якій церкві поставити труну. Владика назвав найближчу до Дніпра церкву Різдва Христового, а князь, із свого боку, поклав на о. Петра відповідальність за те, щоб у церкві не виголошували ніяких промов.

Після такого розпорядження предержащих властей студенти випрягли коней і на собі повезли тлінні останки поета через усе подільське шосе, до самої церкви.

Коли похоронна процесія рушила від шлагбаума до Ланцюгового мосту, з труною порівнялася карета чернігівського архієпископа Філарета, який їхав з візитом до митрополита Арсенія і незадовго перед тим казав п. Тризні, що бажає познайомитися з Шевченком. Побачивши з віконця своєї карети таке незвичайне видовище, він звелів кучеру випередити процесію; той щодуху погнав коней, порушивши таким чином обов’язкові правила для всіх, що їдуть мостом. Мостова сторожа закричала несамовито: «Легше! Поволі!», молодь узялася й собі погукувати вслід владиці, що подався, не оглядаючись, від мертвої людини, з якою за життя хотів познайомитися ближче...

Вздовж усього Києво-Подільського шосе кортеж часто зупинявся, на дроги вилізали оратори й виголошували свої промови; коли ж запас красномовства вичерпався, дехто почав читати свої твори вдруге й утрете. Вирішивши, згідно з поетичним заповітом небіжчика, перевезти його тіло на батьківщину, петербурзька громада все ж остаточно не розв’язала питання, де саме поховати його багатостраждальні кості. З дня похорону поета на Смоленському кладовищі і до відправки труни на Україну про це жваво листувалися петербурзькі й київські друзі поета: одні наполягали на тому, що нашому славному Кобзареві найбільше годиться лежати в метрополії українських міст — у Києві, причому місцем поховання називали то Аскольдову могилу, то Щекавицю — над самим урвищем святих гір київських, щоб видно було Дніпро-Славуту і все Задніпров’я. 

На могилі поета пропонували тимчасово встановити височенний дубовий хрест, щоб його бачили здалеку всі богомольці, які йдуть і їдуть з-за Дніпра, і щоб, глянувши на хрест, вони молилися за душуТарасову. Інші, мабуть, для більшої пошани, хотіли поховати «мужичого поета» на кладовищі Видубицького монастиря, поміж генералами та іменитими купцями з їх огрядними дружинами. Деякі, зрештою, згідно з заповітом, енергійно обстоювали думку поховати Шевченка в Каневі, на тому самому місці, яке вибрав поет за життя для побудови хати — на Чернечій горі, за три версти від міста. Присутній при останніх хвилинах життя поета Грицько Честахівський заявив, що, коли він запитав умираючого, де поховати його, той відповів: «У Каневі».

Честахівський і Шевченко

Не знаючи до приїзду Честахівського у Київ з тілом поета про його останню волю, названий брат Шевченка Варфоломій, зваживши на настійну вимогу студентів, вирішив поховати Тараса на Щекавиці. До прибуття труни викопано було могилу і приготовлено хрест, але після переговорів з Лазаревським та Честахівським, які супроводжували тіло поета, — усе це було кинуто.

Родичі Т.Шевченка

7 травня була неділя. Незважаючи на дощову погоду, біля Різдвяної церкви зібралося кілька тисяч народу. О. Петро відправив заупокійну обідню. Утворився досить гарний хор півчих із шанувальників навіки змовклого Кобзаря. Згідно з розпорядженням князя, промов не було зовсім. Під час панахиди між народом проштовхалася в глибокому траурі дама, поклала на труну поета терновий вінок і вийшла: красномовніше за всі надгробні слова передала вона те, що відчував кожен із нас, проводжаючи поета-страдника в могилу... 

Терновий вінок Кобзареві

Похоронна процесія, у супроводі великого натовпу людей, потяглася по шосе до Ланцюгового мосту, за яким, через велику повінь на Дніпрі, стояли тоді пароплави; на одному з них і поплив наш Тарас до тихого пристановища...

Труну, для належного порядку, супроводжували чини поліції. Процесія часто зупинялася для виголошення промов, яких, зрештою, через вузьке шосе, майже ніхто не чув, крім студентів і гімназистів, які везли на собі труну. Найкращі з прощальних промов, які, на жаль, не збереглися, були виголошені біля кріпосного форту на мосту студентами — Стояновим, Антоновичем і Драгомановим. Потім на крутому березі Дніпра, там, де стояв пароплав з уже розведеними парами, похоронний кортеж зупинився востаннє. На дроги зійшов інспектор 2-ї гімназії М. К. Чалий і виголосив промову над труною 

Дорогі останки поета проводжали до Канева, крім рідних братів, сестри і сім’ї Варфоломія Шевченка, давній приятель І. М. Сошенко, Сошиха і Чалиха, десятків зо два студентів і гімназистів та полтавський знайомий покійного Забіла...

Через велику повінь пароплав не міг пристати до самого берега, а зупинився на чималій відстані від нього.

Дістатися з дорогоцінною ношею на берег було нелегко: свинцеву труну треба було нести майже по пояс у воді, йдучи багнистим дном весняної води, що виявилося зовсім неможливим. Малий плоскодонний баркас не міг витримати такої ваги, а великий дуб сів би на міль. Після довгих суперечок і роздумів, знайшли нарешті такий спосіб: розшукали звичайний драбинястий віз, спустили на нього з пароплава труну і запряглися, замість коней, і старі й молоді та й потягли його до берега. На березі покійного зустріло місцеве духовенство, труну поставили на мари і в супроводі великої кількості городян урочисто внесли до соборної церкви. Сюди ж з Михайлової Гори приплив на човні і палкий шанувальник поета М. О. Максимович.

У той же день після панахиди поетові друзі пішли на Чернечу гору вибирати місце для могили. Звернулися було до канівських міщан по допомогу — викопати яму, та вони, з намови поляка М[онастир]ського, запросили таку непомірну плату, що розпорядники похорону вирішили викопати яму своєму славному Кобзареві самі, з допомогою студентів. 

Селяни копають могилу

Під дощем і навислими хмарами благородні юнаки дружно взялися за діло, і яма була готова.

10 травня, при напливі величезного натовпу людей з передмість і навколишніх сіл, протоієрей Мацкевич відслужив заупокійну обідню. Після панахиди він же виголосив надгробне слово...

Перша могила на Чернечій горі у Каневі, з дерев'яним хрестом. 1861 рік

Чавунний хрест на могилі Шевченка. Кінець XIХ-го сторіччя.

Пам'ятник що стояв на могилі з 1923 по 1939рр.

Пам'ятний знак на місці першого поховання Тараса Шевченка в Петербурзі (валун із граніту встановлений в 1989)

Канів

ВАСИЛЬ ГЕРЕЙ

КОХАННЯ В ЖИТТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Він прожив лише 47 років, та мало хто знає, що маючи надзвичайну славу художника і поета, митець Т. Шевченко залишався нещасливою в особистому житті людиною.

Тема любові, сім’ї, дітонародження – одна з центральних у творчості письменника, більше того, вона основна в житті Шевченка. Степан Балей писав: "Знаємо, що доля не позволила поетови пережити повну, щасливу любов, а знаємо, як глибока була в його душі потреба любити і бути любленим. Доля… казала йому бути бездомним цілий його вік…".

Їх було вісім – знакових жіночих постатей у бентежному і сповненому драматизму житті Тараса. Імена більшості з них ми б не знали, якби не любов до них великого поета. Найчастіше його обраниці не могли оцінити ані поетичного, ані художнього генію великого митця. Тому він втішався, переконував себе у правильності "запорозького вибору": "Не женися на багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати. Оженись на вольній волі, На козацькій долі, Яка буде, така й буде, Чи гола, то й гола. Та ніхто не докучає…"
 

"Мені ж, мій Боже, на землі
подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!"

"Молитва" 24 травня 1860 р.

ОКСАНА КОВАЛЕНКО

Першим захопленням Тараса Шевченка була Оксана Коваленко, про яку поет згадав у вірші "Мені тринадцятий минало…". Вона була на три роки молодшою і мешкала по сусідству. Матері їхні, дивлячись на дитячі забавки, планували, що діти колись одружаться. Шевченко згадував про це в своїх листах. Проте Тарас поїхав супроводжувати Павла Енгельгардта до Вільно, де отримав початкову художню освіту, потім був Петербург та Академія мистецтв, перші публікації, перше визнання, викуп із кріпацтва… Коли  через чотирнадцять років Тарас повернувся до рідної Кирилівки вільною людиною і столичним художником, Оксана була давно заміжня за кріпосним із сусіднього села і виховувала двох доньок.
 

spadok.org.ua
 

Образ Оксани він намагався віднаходити в інших жінках, а у творах "нарікав" її різними іменами. Ця любов, принесена з дитинства, багато в чому стала вирішальною для Т. Шевченка. "Маленька", "кучерява" Оксана визначила собою той тип жінки, який йому фатально подобався, її історія стала основною темою його творів.
 

А я так мало, небагато
Благав у Бога, тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку…

Драматична історія першого кохання Тараса Шевченка лягла в основу "Капитанші", "Наймички", "Слепой", "Катерини", пройшла через його поеми і повісті.
 

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
[…] – Чи жива
Ота Оксаночка? – питаю
У брата тихо я. – Яка?
– Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
– Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І не вбога,
Та талану Господь не дав… –
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого Бога.

Хоч Тарас і згадував Оксанку впродовж майже усього свого життя, та все тільки починалося для нього. Він був відомим автором скандальних поезій та видатним портретистом, а його столичні знайомства відкривали йому двері на бали та прийоми, які влаштовували в Україні провінційні аристократи.

АМАЛІЯ КЛОБЕРГ

Другим захопленням Тараса Шевченка стала дівчина-натурниця, яку він виводить під іменем Паша в повісті "Художник", це було до періоду навчання в Академії мистецтв у Петербурзі. Цю п’ятнадцятирічну німочку, як свідчать дослідники, Т. Шевченко "відбив" у свого вчителя і друга, художника Івана Сошенка.
 

У 1839 році Т. Шевченко малює її портрет  в ліжку, з розпущеним волоссям, і єдиний раз за всю свою практику художника підписує його не як Шевченко, а "Чевченко", очевидно, так вимовляла його ім’я молода натурниця-німкеня.

 

spadok.org.ua
 

Повість "Художник" закінчується промовистим штрихом: та, з кого мальовано геніальну "Мадонну", залатує незавершеною картиною свого чоловіка старі ширми. Оце, напевно, була та прірва, в яку збирався стрибнути Іван Сошенко, і від чого його врятував Т. Шевченко, не давши одружитися. Певно, І. Сошенко це зрозумів, бо, за його словами, вони "…попрощалися, як добрі приятелі й земляки, так, ніби між ними нічого не було". У 1859 році вже тридцятирічною вона знову увійде в майстерню Тараса Шевченка. Звали цю жінку Амалія Клоберг.

ВАРВАРА РЕПНІНА

Із  княжною Варварою Репніною Шевченко познайомився саме в свій перший приїзд в Україну, після навчання в Академії. Подорожуючи Київщиною, влітку 1843 року він завітав до Яготина, аби зробити замальовки. Йому настільки сподобалося в родині Миколи Григоровича Репніна-Волконського, що він повернувся на триваліший час, залишившись на рік у його маєтку.
 

Хазяїн був людиною більш ніж неординарною – князь, генерал, високоосвічений чоловік із філософським складом розуму, старший брат декабриста Сергія Волконського. Донька князя, 35-річна Варвара, все своє дитинство провела при європейських дворах, де її батько був послом, а потім віце-королем Саксонії, у Дрездені вона гралася з дітьми королів. Після невдалого роману з Левом Баратинським, братом поета Євгена Баратинського, женихів, мабуть, не знаходилося.

Її пристрасна душа хотіла кохати, і таким коханням для Варвари Рєпніної став Т. Шевченко. Вона бажала "бути зайнятою Шевченком", робити щось для нього або пов’язане з ним. Княжна плела йому шарф, коли він лежав хворий, коли ж він поїхав, вона почала писати повість, де найдокладніше описала Шевченкове перебування в Яготині. Вона страшенно ревнувала його до безтурботного Мойсівського оточення, а особливо до Ганни Закревської, яку він кохав. Княжна щодня читала йому "прописи", вона хотіла навернути Т. Шевченка на праведний шлях, відкрити очі на його геніальність, відвернути від тих місць, де, за її словами, "поет захоплювався недостойним і недостойними".
 

"Він їв, пив, як усі смертні… він міг віддаватися цілими годинами найпустішій, вульгарній розмові й навіть, як здавалося, захоплюватися нею, – писала В. Рєпніна. – Він був добрий до слабості й душевно легковажний до жорстокості, нерішучий і водночас необдуманий у своїх діях. Його не можна було не любити; для тих, хто по-справжньому любив його, він був джерелом турбот, безперервних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до збайдужіння!". "Читаючи прекрасні свої твори, він ставав чарівним; музичний голос переливав у серця слухачів усі глибокі почуття, які тоді володіли ним. Він обдарований був більше ніж талантом, йому був даний геній, і душа його, чутлива і добра, налаштовувала його цівницю на високе і святе".
 

Почуття княжни "в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства". Т. Шевченко ж ненавидів не тільки всіляке рабство, але й всіляку опіку, а тому повчання Варвари Рєпніної викликали в його душі подвійний спротив. Навіть після його від’їзду в Петербург, княжна намагалася в листах направити Шевченка на праведний шлях: "оставьте злых людей", "слишком часто я вас видела таким, каким не желала бы видеть никогда", "ваше несчастье, что вы связались с этими пустыми людьми", – писала вона.
 

"Побачивши його одного разу видатним, я хотіла завжди бачити його таким; я хотіла, щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незрівнянного таланту, і хотіла, щоб це сталося завдяки мені". У цих словах уся драма їхніх стосунків. Це було кохання без взаємності. Княжна Варвара Рєпніна стала для Т. Шевченка лише старшою порадницею і жінкою-берегинею.
 

"Я чекала його любові, – писала В. Рєпніна, – виглядала її, що ось завтра, ось-ось він прийде і скаже все-все… Я була слабкою жінкою, яка так хотіла любові, а він… Він відповідав мені іноді теплим почуттям, але пристрасним ніколи".
 

Тож усіма силами своєї душі вона боролася з пристрасним почуттям. У листах до свого духовного наставника, француза Шарля Ейнара, вона відверто зізнавалася у своїх стражданнях: "Я підступним чином, довгими годинами піддаюся владі своєї уяви, котра малює мені палкі картини пристрасті…". Поет із величезною повагою ставився до цих стосунків, але не наважився розвинути їх у більш, ніж дружні. Вони підтримували зв’язок усе життя: і в горі заслання, і в радості повернення на Батьківщину.

 

spadok.org.ua

Княжні Варварі Рєпніній присвятив Шевченко поему "Тризна".
 

Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар Господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил.

Через десять років, у 1858-ому, Т. Шевченко знову зустрінеться з княжною, проте зустріч ця буде сумовитою. Княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Т. Шевченка, змученого засланням і хворобою, з великою сивою бородою і бандажем на хворому оці. Вони не зуміють знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів.

ГАННА ЗАКРЕВСЬКА

Приблизно у той же час, на початку 1840-х років, Шевченко гостював в Березовій Рудці (нині – Полтавська область), у родині поміщика Платона Закревського. У 1839 році багатий поміщик Платон Закревський приїхав у село Марківку і одружився з небагатою донькою сотенного осавули Ганною Іванівною Заславською, якій на той час було лише 17 років.
 

Між 29-річним поетом і красунею-дружиною господаря, 21-річною Ганною спалахнуло кохання. Т. Шевченко був захоплений красою Ганни Закревської. Він намалював вражаючої краси її портрет, на жодному іншому з портретів Т. Шевченка немає таких "аж чорних – голубих" очей, "такого повного, трагічного, душевного життя очей", як на портреті Ганни Закревської.
 

"Всім вашим родичам низенько кланяюсь, у кого є чада, то і со чади, а в кого нема, то тілько так. А Ганні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами, на цілий тиждень, скажи їй, що я аж плачу, що проклята хуртовина на цей раз зо мною так пожартовала", – писав Т. Шевченко.

 

spadok.org.ua
 

Афанасьєв-Чужбинський згадував, як ще 1843-ого року в Мойсівці Т. Шевченко довго сидів біля Ганни Закревської на балу і все просив у неї на згадку хоч одну блакитну квітку, якими була оздоблена сукня. Молода жінка жартувала і жартома відмовляла. Тарас Григорович таки ухитрився відірвати квітку. А років через два Чужбинський випадково побачив у нього цей знак спогаду. Т. Шевченко знітився і, применшуючи свої справжні почуття й не бажаючи впускати нікого у свій внутрішній світ, відповів: "Славна молодичка, – і така приємна, що, здається, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне".
.

Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!

Очевидно, що якась драма чи скандал, пов’язані з залицянням Тараса Шевченка у Березовій Рудці, таки сталася. Олексій Капніст писав до Т. Шевченка таке: "Мені доручено просити вас не заїжджати, як ви збиралися, до Закревського, а головне, не писати йому ні з якого приводу. Я знаю вас і цілком певний, що ви свято і непорушно це виконаєте. Не засмучуйтеся, добрий Тарасе Григоровичу, моєю відвертістю. Вона не з поганого джерела. Якщо згадаєте мої слова, то визнаєте за мною право говорити вам з відвертістю…. Тимчасове захоплення зникає, як дим, але нерідко плями не виводяться і затьмарюють душу, відбиваючись на совісті. Я розраховую на твердість вашого характеру і гадаю, що ви виконаєте прохання моє не для мене"
 

Зустрітися їм більше так і не довелося – Ганна померла у тридцятип’ятирічному віці саме того року (1857), коли поет отримав звільнення від десятирічної солдатчини.
 

На засланні в 1848-ому Тарас Шевченко пише надзвичайно відвертий вірш, присвячений Ганні Закревській, сховавши свою адресатку під двома літерами – Г. З.
 

Г. З.
Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за ….
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще и досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся богу. 

ФЕОДОСІЯ КОШИЦЯ

Під час перших відвідин України, у Кирилівцях Шевченку сподобалась донька попа Григорія Кошиці – Феодосія. Після того, як Тарас отримав посаду у Київському університеті, він вирішив одружитись і влаштувати своє особисте життя. Приїхав він на храмове свято свататися, але батькам Шевченко не сподобався і отримав гарбуза. Молода попівна не наважилася йти проти волі батьків, невдовзі збожеволіла і в 1884 році померла.

ГАННА УСКОВА

У засланні, яке тривало десять років, Шевченко закохався в дружину коменданта Новопетровської фортеці Ганну Омелянівну Ускову. На жаль, плітки та осуд перервали їхні приятельські розмови, але Ускова протягом довгих років залишалася щирим другом поета.
 

В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав: ''Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей''.
 

spadok.org.ua
 

А. О. Ускова - Т. Г. Шевченко в Новопетровському укріпленні:

Першого враження не пам’ятаю: Шевченко не був світською людиною — він не міг одразу привернути вашу увагу. На зріст був середній, кремезний, трохи вайлуватий, навіть незграбний. Обличчя відкрите, добродушне, високе чоло з великою лисиною, що надавало йому солідного вигляду; рухи неквапливі, голос приємний, говорив чудово, плавно, особливо добре читав уголос. Бувало, довгими зимовими вечорами він принесе журнал і вибере, що йому до смаку, й починає читати; якщо ж твір йому особливо подобається, то він одкладе книжку, підведеться, ходить, розмірковує, потім знову візьметься за неї; а вірші, які йому дуже подобались, він завчав напам’ять і днів по три декламував.
 

Ближче познайомившись із ним, я знайшла в ньому чесну, правдиву, моральну людину. Що ж до релігії — я в церкві його ніколи не бачила і тому про це нічого не можу сказати. У товаристві він тримався скромно, більше любив бувати в нас, коли нікого із сторонніх не було; великого товариства уникав. Карт не любив. Жіночого товариства також не шукав і майже ні в кого з сімейних, крім нас, не бував. Любові до музики я в ньому не помічала, але спів він, здається, любив; так улітку, гуляючи в саду, він майже завжди мугикав собі яку-небудь просту пісеньку; пам’ятаю, наприклад, одну з них: "Стоит парень у ворот, у ворот красотка ждет" — і т. д....
 

Щодо його одягу, то взимку він приходив у солдатській шинелі, а влітку в білому кітелі, таких самих шароварах (здається, з ревендуку), у солдатських чоботях; взагалі щодо свого одягу був швидше нечепурний. Казарменого життя його не знаю. Шевченко просив дозволу мешкати з яким-небудь офіцером, і чоловік мій це йому дозволив. Він вибирав для цього якнайскромнішого і навіть, можна сказати, убогого, і з ним товаришував. Ці його друзі переписували йому його твори, які він посилав до Петербурга й одержував за них винагороду. Любові до грошей я в ньому не помічала.
 

Офіцерське товариство у форті його не любило, бо сам він вважав більшість із них дурнями. Мостовський був одним з небагатьох, з ким Шевченко любив вести жартівливу розмову. Мостовський був артилерист, здається, в чині капітана, старий парубок, дуже добродушна людина.
 

Між солдатами також, я не думаю, щоб Шевченко користувався особливою любов’ю. Було з них двоє, — одного він наймав ходити за себе в караул, а другий, молодий солдат, служив йому натурщиком.
 

При Іраклії Олександровичі він ніякої служби не ніс, на вчення ходити перестав, бо чоловік мій переконав його найближче начальство, що Шевченко ніколи фрунтовиком не буде, і просив взагалі дати йому спокій. Тільки в караул спочатку він мусив ходити, але потім і в цьому йому зробили поступку, дозволивши за себе когось наймати.

Львов був його батальйонним командиром, він жив в Уральську, оскільки батальйон було розділено на дві половини: дві роти у форті, а інші дві — в Уральську. Щороку ці роти мінялись, і тому часто мінялися й офіцери. Я взагалі погано запам’ятовую прізвища, а тому про багатьох не можу вам нічого сказати. Обрядіна не пам’ятаю, Львова також мало знаю, тому що він приїздив один раз на рік інспектувати роти; чому він не хотів зробити Шевченка унтер-офіцером, я не знаю. Замість нього став Рижой, якого [я] навіть не бачила.

У форті півбатальйонним командиром був Косарєв, він більше від усіх стежив за Шевченком; він був фрунтовик, строго вимагав виконання служби, як мені здавалось, людина недалека. Шевченко писав про нього в "Основі", не пам’ятаю за який рік, і показував його непривабливим. Твердженню Лєскова, начебто Перовський наказав піддати Шевченка тілесному покаранню, аж ніяк не можна вірити. Я можу вас переконати в цьому, тому що коли Іраклій Олександрович, від’їжджаючи з Оренбурга у форт, пішов прощатись до Перовського, той перший заговорив про Шевченка і просив мого чоловіка якось полегшити його становище, інакше Іраклій Олександрович не міг би так рішуче діяти, не маючи підтримки згори.

Спочатку у форті серед офіцерів були нарікання, чому комендант садовить їх у себе за стіл поруч з рядовим, але потім замовкли. Якби покарання було навіть тільки призначене, але не виконане, то вже про це багато б говорили, а я вперше тепер про це почула із запропонованих мені питань. /238/
 

Полковник Матвєєв служив в Оренбурзі, я його не знала. Я впевнена, що якби спитали Шевченка, чи хоче він в Оренбург, то він, мабуть, відмовився б, через те, що там би він не мав такої свободи, якою він користувався у форті. Тарасові Григоровичу справді було заборонено брати до рук олівець і перо. Я спитала його, чому така заборона, а він пояснив, що на нього звели наклеп, ніби він намалював карикатуру на царську фамілію, але що він у цьому не винен; він казав, що не вміє провести навіть одної карикатурної риски. Я йому цілком вірила і дуже йому співчувала. Це покарання було для нього найтяжче, тому малювати йому доводилося потай.
 

Йому хотілося намалювати образ олійними фарбами, та цього йому не дозволили. Він був учнем Брюллова, і його спеціальністю було малювання олійними фарбами. У форті він багато малював портретів сепією, обличчя й руки проробляв пунктиром, а це дуже дрібна робота, і він боявся, що втратить зір. Згодом він почав займатися скульптурою.
 

Не знаю, хто написав донос на Шевченка, та чула, ніби він з кимось посварився, але через що, також не знаю.
 

Розмови про його сердечні почуття у нас ніколи не було: чоловік мій був людиною серйозною, Шевченко таких розмов не вів ні з ним, ні зі мною.
 

Про своє дитинство він якось побіжно розповідав, але що, тепер не пригадаю; взагалі він був стриманий і швидше недовірливий. Історії зі Скобелєвим не знаю.

Кампіоні був інженер, молодий чоловік, фертик, любив погуляти. Жуйков — ротний командир, розумна, добра і хороша людина, тільки, на лихо, пив запоєм. Микола Єфремович Бажанов спершу був плац-ад’ютантом, потім його перевели в комісаріат, і він був у форті наглядачем шпиталю. Бурцев займав посаду плац-ад’ютанта. Усі ці люди не шкодили Шевченкові, бо він часто бачив їх у нас. Нікольський був старший лікар, дуже розумна людина, багато читав, він завідував бібліотекою, робив метеорологічні спостереження, але Шевченко, здається, недолюблював його. Мєшков — комісаріатський чиновник, був старий, мав молоду дружину, про них балакали всяку всячину. Фрейман — артилерист, генерал, добрий старий, приїздив сюди інспектувати, до Шевченка байдужий. Зигмунтовський мав крамницю і продавав горілку й спирт, а також був довіреним при доставці спирту в команди. Усе військо одержувало, здається, тричі на тиждень по одній чарці горілки; яловичини, здається, видавалося півфунта в день на солдата. Скарг на харчі не було чути. Мій чоловік іноді ходив куштувати їжу нижніх чинів експромтом.
 

У самих казармах я ніколи не була, усі вони одноповерхові, зовні чистенькі будівлі, гадаю, що і всередині було непогано, бо у форті чимало дбали про здоров’я нижніх чинів.
 

Кожна команда мала свої городи, де сіяли огірки, редьку, буряки й т. ін. Згодом ці городи мало не перетворились на сад, принаймні їх комендантська частина. Восени 1853 р. виписали багато дерев з Астрахані, з Гур’єва-городка. З Ханга-Баби привезли великі дерева шовковиці; у садінні їх Шевченко брав діяльну участь. У цьому новорозведеному саду для мене було поставлено літній житловий будиночок, неподалік збудували альтанку, де ми обідали, а поблизу поставили киргизьку кибитку, в якій Шевченко міг працювати. Чоловік зробив для себе ще землянку, де відпочивав по обіді, от саме в ній Шевченко й ховав свої малюнки.
 

Як бачите, в саду було достатньо приміщень, і Шевченко завжди знаходив там собі вільний куточок, де йому ніхто не заважав; а що він любив природу — небо, зорі, — то міг ходити, мріяти скільки завгодно. Городи тяглись на версту, й від форту до них була така сама відстань, тобто верста.
 

Приїхавши до форту, чоловік мій запропонував Шевченкові ходити до нас обідати й увечері чай пити; спочатку він якось уникав цього, але потім, коли побачив, що все дуже просто й що для нього завжди був готовий прибор, користався запросинами...
 

Місцевість Ханга-Баба — чарівна, але я тільки раз була там: гори височать з трьох боків, в ущелині ростуть шовковиці. Біля підніжжя гір розкинулась гарна зелена поляна, на якій стоїть величезна шовковиця, сажнів у два завтовшки (киргизи не чіпають дерев, вважаючи їх святими). Ото під цим деревом влаштовували привал, розташовувалась молодь і між ними Шевченко...
 

Шевченко не дуже любив попоїсти, але при нагоді міг з’їсти чимало. У форті один час була мода на пельмені. Дами збирались і самі їх готували. Одного разу, коли пельмені готувались у мене, в самому розпалі нашої роботи заходить Шевченко. Дами його питають, скільки зробити пельменів на його пайку. Він відповідає: "сотню" — йому відказують, що він не з’їсть, але він просить про це не турбуватись. Тоді йому приготували сотню крупніших за інші, і в деякі з них наклали більше перцю, в інші солі, цибулі, крупи та ін. Цю сотню зварили окремо й чекали, що буде, коли попадуться йому пельмені з такою начинкою, але він гарненько все з’їв і навіть не скривився (і без жодних наслідків).
 

Сина нашого звали Дмитром. Шевченко був архітектором його пам’ятника. Він був зроблений чудово, Шевченко сам стежив за його виготовленням. Зроблено його було в лицарському стилі, з білого каменю. Дітей Шевченко дуже любив. Мою старшу доньку Наталію він дуже балував і завжди шукав нагоди побавитися з нею.
 

Спочатку Шевченко боявся мого чоловіка, вважав його деспотом; мені багато доводилося з ним сперечатись, і я нарешті досягла того, що вони зблизились. Шевченко часто гуляв зі мною; я була рада такому співбесідникові; ми найчастіше ходили на киргизьке, воно ж і туркменське, кладовище, яке було недалеко від городів. Тут він розбирав викарбувані на пам’ятниках знаки, — знаряддя, інструменти, з яких визначав, чим займався за життя небіжчик.
 

Шевченко був дуже розвиненою людиною, з чудовою пам’яттю, тому теми для розмов під час прогулянок були найрізноманітніші; вони виникали у зв’язку з кожним предметом чи явищем, що чимось привертали увагу під час прогулянки. Завдяки цьому розмови з ним завжди були Далекі від місцевих пліток і давали велике задоволення.
 

Так прогулянки наші тривали досить довго. Якось приходить до нас Нікольський і, між іншим, в жартівливому тоні каже мені, що коли я бажаю, то він може показати мені місце, де Шевченко стоїть чи ходить, очікуючи, коли я піду гуляти і в який я бік поверну, туди й він поспішає, щоб мене наздогнати. Мені було дуже неприємно чути це. Щоб одразу припинити балачки, я перестала ходити гуляти. Шевченко дивувався — чому? Але я нікому не пояснила справжньої причини. От після цього він охолонув до мене...
 

Не пам’ятаю, в якому році, приїжджала до форту вчена експедиція, на чолі якої стояв відомий академік і вчений Бер. Він у нас пробув досить довго і потім приїжджав наступного року. Чоловік мій познайомив з ним Шевченка і просив допомогти полегшити його долю. Той обіцяв поклопотатись про нього через велику княгиню Марію Миколаївну, яка була в той час президентшею академії, але час минав, нічого не змінювалось. Шевченкові тяжко було чекати. Нарешті, коли на престол зійшов імператор Олександр Миколайович, клопотання про нього увінчались успіхом.
 

Околиці форту дуже сумні, рослинності ніякої, у червні весь степ уже випалений сонцем. Росло тільки те, що поливалось. Єдине, що було гарне там, це близькість моря.
 

Форт стояв на горі, навкруги був степ, а далі з одного боку височіли гори; коли піднятись на них, то там знову простягався неозорий стен. З другого боку, верст за сім від форту, був посаджений сад. Туди рідко їздили, бо вважали, що далеко; а наш сад, який розвів чоловік, був лише за версту від форту. Ще за чотири версти було гарне місце, воно звалося Балкою. Звідти брали воду, там нуртували джерела. А поблизу форту доброї води не було. Ґрунт — пісок з черепашками, гори — скам’янілий черепашник. Каратау (гори) далеко від форту, й інші урочища теж далеко.

Про що я не пишу, значить, того не знаю.

КАТЯ ПІУНОВА

Коли імператор, не без посиленого втручання та заступництва Варвари Репніної, підписав указ про помилування, Тарасові Григоровичу, йшов 44-ий рік. Він був пригнічений засланням і солдатчиною, відпустив патлату бороду і відчував себе старим не по роках… Проте, як свідчать листи, мріяв про молоденьку дружину "з простих", поруч з якою хотів повернути втрачені на каторзі роки молодості. Оскільки у Петербурзі він перебував під постійним наглядом поліції, Шевченко на деякий час "зависає" в Нижньому Новгороді. І тут він уповні відчув свою популярність. Жінки з місцевого бомонду наввипередки замовляли йому свої портрети. Саме серед них він зустрів своє наступне кохання – молоду актрису Катю Піунову, яка видалась йому ідеалом жіночої вроди.

 

spadok.org.ua
 

Заради її подальшої театральної кар’єри він викликав до провінції свого знайомого, великого актора Імператорського театру Михайла Щєпкіна, і той протягом трьох днів грав у виставах разом з нею. Поет ублагав директора Харківського театру погодитися на умови актриси (які, зважаючи на її юний вік, відсутність досвіду і таланту, були неймовірно невиправданими) і зарахувати її  до своєї трупи.
 

Проте, скориставшись поетом, актриса зрештою втекла до Казані з 25-річним актором, за якого згодом вийшла заміж. Потім вона згадувала: "Але ж мені ще шістнадцяти не було! Що я там розуміла! Мені здавалося, що в Тарасі Григоровичі женихівського нічого не було. Чоботи дьогтярні, кожух ледь не на голе тіло, шапка смушева чи не найпростіша…". Проте вона змогла зрештою визнати правду: "Так, про душевний світ, про розум великого поета позабула, клепки забракло!".
 

Змучений самотністю, поет мріє про пару. Боляче і сумно перегортати сторінки останніх його романів.

МАРІЯ МАКСИМОВИЧ

Потім були приятельські стосунки з Марією Максимович, які дуже скидалися на чергове поетове кохання, проте його біографи не припускають, що Шевченко дав волю своїм почуттям. Марія була дружиною давнього друга поета, українського вченого, історика і фольклориста Михайла Максимовича, а Тарас Григорович на схилі свого життя дуже високо цінував тих, хто залишався з ним поруч попри всі негаразди…

 

spadok.org.ua 

ЛИКЕРІЯ ПОЛУСМАК

Останнім коханням великого поета стала служниця його петербурзьких друзів, українка Лукерія Полусмак. На прохання Шевченка, її, кріпачку, відпустили на волю. Це підштовхнуло дівчину, вже заручену з Тарасом Григоровичем, до сміливого флірту з його друзями та знайомими, що прикро і боляче вдарило по поетових почуттях. І цього разу його мрії про спокійну старість у родинному колі, у вишневому саду, були понівечені й знищені чужою байдужістю… Поет розриває стосунки. За три місяці він помирає. Вона пережила його на більш, ніж півстоліття. Кажуть, останні десять років свого життя, поховавши чоловіка-перукаря і залишивши дітей на Московщині, Лукерія провела на могилі Тараса в Каневі… Приносила гостинці й роздавала дітям, довго сиділа на могилі й одного разу написала в книзі відвідувачів: "Сподіваюсь, ти бачиш, як я каюсь…".
 

spadok.org.ua