Історії кохання українських класиків або "Так ніхто не кохав"

Фото: ipress.uaЛав сторі українських класиків або "Так ніхто не кохав"

В їхньому життєписі були історії і щасливої, і нещасної любові, що й давало літературним геніям натхнення для творчості.

Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль
(В.Симоненко)

З кожним роком День Св. Валентина все більше популяризується в Україні. І не дивно, адже українці таки вміють кохати по-справжньому. Та й якби не кохання – хіба мали б ми такі видатні творіння вітчизняних класиків як "Чого являєшся мені у сні" Франка, "Очі чорнії" Гребінки чи зворушливі листи Симоненка до дружини Люсі. В їхньому життєписі були історії і щасливої, і нещасної любові, що й давало літературним геніям натхнення для творчості.

Павло Тичина

Історія першого кохання Тичини мала форму "любовного трикутника". Тоді дамою серця класика була дочка письменника Івана Коновала Поліна. Разом вони стали героями картини Михайла Жука "Чорне і біле". Однак, після недовготривалого роману, дівчина не відповідала взаємністю та пішла від нього, а віршар присвятив їй цикл "Панахидні співи". Натомість у Тичину закохалася молодша сестра Поліни, яку він лагідно називав Нюся. Саме Інна була героїнею ніжного вірша "О панно Інно". В ній він вбачав образ своєї коханої, тому смерть дівчини стала великим потрясінням для Павла, про що він писав: "Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю?".

Тоді поет вважав, що на цьому шлях його кохання закінчився і навіть хотів піти в монастир. Але доля його звела з Лідою Папарук, з якою він одружився через 17 років. Стосунки їх були палкими та ніжними водночас. Ліда Петрівна була для нього не просто жінкою, а, як він сам її називав: "Кохана, люба, і дружина, й друг". Разом вони прожили майже півстоліття.

Павло Тичина та Ліда Папарук. Фото: prostir.museum

Олена Теліга

За все життя поетеса в своєму серці мала тільки двох чоловіків. Першим був її вчитель з української мови – кубанець, бандурист Михайло Теліга, за якого вона згодом вийшла заміж. Стосунки їхні були побудовані на коханні та довірі. Як писала сама Олена: "Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, "фліртуйте". І мені Ви ніколи не зробите неприємности". Поетеса була переконана, що вона для свого чоловіка єдина.

Олена та Михайло Теліги. Фото: teatre.com.ua

Згодом у житті заміжньої Теліги настав етап, який вона описала "Не любов, не примха, не пригода". Вона захопилася значно старшим за себе публіцистом Дмитром Донцовим, а свої почуття до нього охарактеризувала "патольогичними" (ред. - патологічними), "але, безперечно, сильними і дуже щирими". Це значно віддалило Телігу та її чоловіка. Однак, коли у 1942-му році її розстріляли в Бабиному Яру, на добровільну смерть слідом за дружиною пішов і її Михайло.

Василь Симоненко

Напевно, найромантичнішою частиною української літератури можна назвати листи Василя Симоненка до дружини Люсі. Кохання всього свого життя письменник зустрів на практиці у редакції видання "Черкаська правда" – це була молоденька кур'єрка Людмила (Люся). Дівчина одразу заполонила серце не тільки юного Василя, а й його приятеля Станіслава Буряченка. Станіслав потім згадував: "Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь". У коханні  Симоненко зізнався  Людмилі словами: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся".

Василь і Люся Симоненки з сином Олесем. Фото: vasylsymonenko.in.ua

Через навчання та військову службу Василя Симоненка вони з дружиною часто не бачились. Однак письменник постійно нагадував про своє кохання віршами, в яких називав її: "Малюся", "Мила моя дівчинко", "Кнопочко", та "Малеча".  Близько двадцяти листів збереглися і на сьогодні. Скільки любові вміщено тільки у ці рядки: "Прошу тебе тільки, не забувай, що для мене ти значиш більше, ніж всі дівчата на світі. Це - щиро", "Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив".
За спільне подружнє життя у Василя та Люсі народився син Олесь. Після смерті письменника Людмила знову вийшла заміж та народила ще одну дитину.

Іван Франко

Сам Франко стверджував, що за все життя лише три рази кохав, однак дослідники переконані, що ця цифра значно більша. Першою серце юного Каменяра заполонила попівна Ольга Рошкевич, яка відповідала йому взаємними почуттями. Однак доля їх розлучила, та й батьки Ольги були проти їхніх стосунків. Їй він і присвятив IX поезію у "Зів’ялому листі": "Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, незгоєні рани, невтішні жалі...". Після розриву з Рошкевич Франко майже одночасно захопився трьома дівчатами: письменницею Уляною Кравченко, вчителькою Климентією Попович та представницю відомого роду Білинських Ольгою. Та і з жодною з цих жінок письменник не пов'язав своє життя.

Згодом Франко закохався у полячку Юзефу Дзвонковську, але через культ "блакитної крові" у родині дівчини вона залишилась недосяжною для письменника, не дивлячись на всі його старання. Також йому не вдалося завоювати серце шляхтянки Целіни Журавської. Вона працювала на пошті у Львові і, аби бачити її, Франко неодноразово писав сам до себе листи і сам їх ходив забирати.

Іван Франко та Ольга Хоружинська. Фото: static.gazeta.ua

Після невдалих стосунків письменник одружився.  Обраницею Франка стала уродженка східної України Ольга Хоружинська. Вона була йому покірною та люблячою дружиною, опорою і матір'ю чотирьох дітей. Проте, сам письменник зізнався, що кохання до Ольги він ніколи не відчував, а любив її скоріш як друга чи сестру. Через матеріальні нестатки, турботи та злидні подружнє життя у них ніколи не було щасливим.

Євген Гребінка

За все життя серце байкаря підкорили тільки дві дівчини. Першою дамою серця Гребінки була сестра його однокласника - Мар'яна Новицька. Їхні стосунки були доволі тривалими та із взаємними сильними почуттями. Згодом Євгену випала можливість поїхати в Петербург для влаштування кар'єри. Він сподівається "стати на ноги" в Росії та повернутися за своєю коханою. Тоді вони обмінялись обручками та пообіцяли довічно чекати одне одного. Але, на жаль, Мар'яна не стримала обіцянки і вийшла заміж за місцевого багатія. Гребінка важко переживав зраду коханої.

Приїжджаючи часом до України байкар познайомився з сиротою Марією Ростенберг . Він закохався у її красу, скромність та аристократизм. Саме завдяки цим стосункам, що переросли у шлюб,  світ отримав знаменитий романс "Очі чорнії".

У шлюбі у Євгена та Марії народилася згодом донька Надійка. Однак їхнє щасливе подружнє життя тривало не довго, так як письменник захворів на сухоти, стан його здоров'я різко став погіршуватись і невдовзі він помер.

Кохання як надихало вітчизняних класиків, так і змушувало страждати, але для кожного з них це почуття було благородним і вони від нього не відрікалися. Правду писав Симоненко: "Прийшла любов непрохана й неждана - Ну як мені за нею не піти?".

Олександр Довженко

Майбутній класик радянського кіно зустрів своє перше, велике й справжнє, кохання у далекому 1914 році. Варвара Крилова, красуня зі Сміли, стала його долею — спочатку щасливою, а потім нещасною. І все своє життя Олександр Довженко мучився розлукою з цією незвичайною жінкою. Дехто з його біографів вважає, що Варвара виховувала їхнього спільного сина. Однак історія вперто ховає таємницю цього трагічного кохання…

Вона народилася на зламі віків — у 1900-му році — в містечку Сміла, цукровій столиці графів Бобринських. Там дівчина й закінчила гімназію, а потім вчителювала.

Напередодні війни, у грозовому 1914-му році, сюди приїхав після закінчення Глухівського вчительського інституту й двадцятирічний Сашко Довженко. Вони познайомилися й відразу закохалися одне в одного. Це трапилося тоді, коли обоє готували творчий вечір, присвячений Тарасу Шевченку.

Навесні 1917-го року вони взяли цивільний шлюб. А влітку Олександр їде до Києва шукати роботу. Та невдовзі захворів і вирушив до батьків у Сосницю, де потихеньку став на ноги. Там, на Десні, Довженко відпочиває, купається, допомагає по господарству — і набирається сил. Але страшенно нудьгує за коханою і рветься душею в Житомир. І летять туди такі спокусливі рядочки: «...ти ще тихенько спиш, моя маленька дівчинко, й, можливо, бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я люблю тебе найдужче. Мені тоді здається, що ти не дружина мені, а моє дороге чарівне дитя. Я цілую тихенько, ніжно-ніжно твоє тепле рученя подумки... 5 1/2 година ранку. Твій Олександрик».

Однак Варвара вже захопилася іншим чоловіком. В останньому листі вона написала: «Я тебе люблю, але дружиною твоєю бути не можу. Не лай мене і не плач за мною».

Вражений і розгублений Довженко кинувся в Житомир. І застав дружину …в обіймах іншого. Білогвардійський офіцер зумів так причарувати Варю, що дівчина погодилася виїхати з ним закордон. Закохані опинилися спочатку в Празі, а потім перебралися до Берліну. Там Варвара захворіла на туберкульоз кісток, і коханець безжально кинув її.

Олександр Довженко і Варвара Крилова. Фото: kray.ck.ua

І тут Довженко знову з’являється в її житті. Це був 1923 рік, і майбутній класик вже робив кар’єру — працював у наркоматі закордонних справ УРСР. А в Берлін Олександр Петрович прибув як повноважна особа торгового представництва радянської України. Дізнавшись про скрутне становище коханої дружини, він простив їй зраду, забрав до себе й навіть офіційно оформив шлюб 17 липня того ж року.

Слава молодого режисера швидко росте, проте дружина Варвара почуває себе все гірше. Через постійний біль у ногах доводилося ходити з милицею. Відчуття власної провини та жіночої незграбності підточувало її сили. І коли Варя довідалась, що Сашко захопився молодою актрисою Юлією Солнцевою, зрозуміла — це вже все, кінець. Жінка вирішує залишити коханого назавжди, щоб не стати перешкодою на його життєвому шляху.

Одного разу Довженко прийшов додому, але дружини не застав. На столі в кришталевій вазі побачив троянди, небесно-білі, його улюблені. Під вазою помітив складений учетверо аркуш паперу. Розгорнув — обпікся тужливими прощальними жіночими словами.

Ніхто ніколи не бачив її сліз та розпачу. А вони були — і самотність, і сльози, і розпач, бо душа її горіла у вогні любові до Олександра Довженка всі ці роки. Ночами вона писала листи коханому, які ніколи не надсилала йому. Хоча декілька разів вони таємно таки зустрічалися. Адже збереглися написані рукою Довженка рядки: «Яке дивне життя! Яка, мабуть, ти незмірно вища за мене. Сашко. Київ, 1932».

Джерело: IPress, Черкаський край