Мар’яна-черниця

Мар’яна-черниця

Дівчата з парубками жартують. Підходить кобзар з поводирем.

-- Кобзар іде! Кобзар іде!

Дівчата покидають хлопців і підбігають до старого.

1 дівчина.

                   Діду, серце, голубчику,

Заграй яку-небудь.

Я шага дам.

2 дівчина.

                   Я – черешень.

3 дівчина.

                   Всього, чого треба,--

Всього дамо…одпочинеш,

А ми потанцюєм…

Заграй же нам яку-небудь.

Кобзар.

                       Чую, любі, чую…

Спасибі вам, мої квіти,

За слово ласкаве…

Постривайте, мої любі,

Трошки одпочину.

Сядьмо, хлопче.

Посідали. Взяв кобзу в руки, вдарив по струнах.

                   Що б вам заграть? Постривайте…

Черницю Мар’яну –

Чи чували?

Дівчата.    Ні, не чули.

Кобзар.      Слухайте ж, дівчата,

                   Та кайтеся… давно колись

Була собі мати,

Був і батько, та не стало;

Осталась вдовою,

Та й не молодою,

І з волами,

І з возами,

Й малою дочкою.

Росла дочка Мар’яна,

А виросла, як панна,--

Кароока

І висока,

Хоч за пана гетьмана.

Стала мати гадати

Та за пана єднати.

А Мар’яна

Не до пана

Вихóдила гуляти,

Не до пана старóго,

Усатого, товстого,

А з Петрусем

В гаю, в лузі

Що вечора святого –

Розмовляла,

Жартувала,

Обнімала, мліла…

А іноді усміхалась,

Плакала, німіла…

На сцені з’являються Петро і Мар’яна.

Петро.       Чого ж плачеш, моє серце?

Мар’яна.    І сама не знаю…

Петро.       Може, думаєш, покину?

Ні, моя рибчино,

Буду ходить, буду любить,

Поки не загину!..

Мар’яна.    Хіба було коли в світі,

Щиро що кохались,

Розійшлися, не взялися

Й живими остались?

Ні, не було, мій голубе.

Ти чув, що співають…

То кобзарі вигадують,

Бо, сліпі, не знають,

Бо не бачать, що є брови

Чорні, карі очі,

І високий стан козачий,

І гнучкий дівочий.

Що є коси, довгі коси,

Козацька чуприна…

Орле сизокрилий,

А я тебе любить буду

І на тому світі…

Мар’яна і Петро виходять.

Кобзар.      Отак вони любилися!

На той світ хотіли

Обнявшися переступить;

Та не по їх стало!

Щовечора схóдилися,

І мати не знала,

Де Мар’яна до півночі

І з ким розмовляє?

Кобзар плаче. Дівчата втішають його.

Кобзар.      Вибачайте, мої любі,

Нехотя журюся.

Так от, бачите, Мар’яна

З убогим Петрусем

Щовечора розмовляла,

І мати не знала,

Дивувалась.

З’являється мати.

Мати.        Що се таке

Мар’яну спіткало?

Чи не пристріт? Сяде шити –

Не те вишиває;

Замість Гриця, задумавшись,

Петруся співає.

Часом сонна розмовляє,

Подушку цілує…

Кличе доньку. Входить Мар’яна.

                   Мар’яно!

Треба буде старостів ждать,

Та, може, й од пана!

Ти вже виросла нівроку,

Уже й дівувала;

Я думаю, що не гріх би

Тебе заміж дати…

Мар’яна.    А за кого, мамо!?

Мати.        Хто вподоба, тому й оддам.

Мар’яна (співає).

                   Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Нехай старий бурлакує,

Гроші заробляє,

А молодий мене любить,

Долі не шукає.

Його щастя, його доля –

Мої чорні брови,

Довгі вії, карі очі,

Ласкавеє слово.

Мати.        Дочко моя, Мар’яно,

                   Оддам тебе за пана,

За старшóго, багатого,

За сотника Івана.

Мар’яна.    Умру, серце мамо,

За сотником Іваном.

Мати.        Не вмреш, будеш панувати,

                   Будеш діток годувати.

Мар’яна.    Піду в найми, піду в люди,

                   А за сотником не буду.

Мати.        Будеш, дочко Мар’яно,

За сотником Іваном.

Мати виходить. Мар’яна сама (плаче).

                   За старого… багатого…
                    За сотника Івана…

Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дівувала.

Бо ти мене не пускала

Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечорниці,

Де дівчата з парубками

Жартують, співають

Та про мене, чорнобриву,

Нишком розмовляють:

“Багатого дочка батька,

Шляхетського роду.”

Тяжко мені. Тяжко, мамо!

Нащо дала вроду?

Нащо брови змальовала?

Дала карі очі?

Ти все дала, тілько долі,

Долі дать не хочеш!

Нащо ж мене годувала?

Нащо доглядада?

Поки лиха я не знала,

Чом не заховала?

Мар’яна виходить.

Кобзар.      Тяжко, діти,

Вік одинокому прожить,

А ще гірше, мої квіти,

Нерівню в світі полюбить.

Дивіться на мене: я виплакав очі.

Мені їх не шкода, мені їх не жаль.

Ні на що дивиться: ті очі дівочі…

Що колись… колись-то… Думи та печаль,

А більше нічого не мав я й не маю,

А з грішми такими тяжко в світі жить.

Під тином ночую, з вітром розмовляю,

Соромляться люди у хату пустить

І привітать словом старого каліку.

Кобзар плаче. Входять Петро і Мар’яна.

Мар’яна (заплакана).

                   Хоче, Петре, мене мати

                   За сотника заміж дати…

Петро.       Мар’яно, Мар’яно!

Чом ти не убога! чом я не багатий!

Чом у мене коней вороних нема?

Не питала б мати, де ходиш гуляти,

З ким коли стояла. Питала б сама,

Сама свого серця; дала б йому волю

Любить, кого знає. Я б тебе сховав

Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

Моя доля, моє щастя,

Ти, моя Мар’яно.

Чом ти не в сірій свитині,

Чом я не в жупані?

Мар’яна плаче. Петро (продовжує втішати дівчину).

Не плач, серце, єсть у мене

І сила, і воля,

Люби мене, моє серце,

Найду свою долю.

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полі,

По волі-неволі

Найду свою долю!

Не в свитині, а сотником

До тебе вернуся…

Мар’яна.    Коли-то те буде?

Петро.       Швидко, швидко, моя рибко,

Молись тілько Богу.

Іди в хату, лягай спати.

А я край дороги

Серед степу помолюся

Зорям яснооким,

Щоб без мене доглядали

Тебе одиноку.

Серед степу одпочину.

Мар’яна.    Хіба сю ніч кинеш?

                   Хіба зараз?..

Петро.       Я жартую. Тепер Україну

                   Ні москалі, ні татари –

                   Ніхто не воює.

Мар’яна.    А я чула, що ляхи йдуть.

Петро.       То вони жартують.

                   Розійдемось, моє серце,

Поки не світає.

Чого ж знову заплакала?

Мар’яна.    І сама не знаю.

Звучить пісня на слова Т. Г. Шевченка “Така її доля…”.

Кобзар       Минув і рік, минув другий –

                   Козака немає;

                   Сохне дівчина, як квітка…

Мати.        Іди, доню, -- каже мати,--

Не вік дівовати.

Він багатий, одинокий –

Будеш пановати.

Мар’яна.    Не хочу я пановати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки поплачуть:

Легше мені в труні лежать,

Ніж його побачить.

Кобзар.      Не слухала стара мати,

Робила, що знала;

Все бачила чорнобрива,

Сохла і мовчала.

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити:

Чи довго їй на сім світі

Без милого жити?

Мар’яна (у ворожки).

Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько!

Скажи мені щиру правду,

Де милий-серденько?

Чи жив, здоров, чи він любить,

Чи забув, покинув?

Скажи ж мені, де мій милий?

Край світа полину!

Коли нежив чорнобривий,

Зроби, моя пташко,

Щоб додому не вернулась…

Тяжко мені, тяжко!

Там старий жде з старостами…

Скажи ж мою долю.

Бабуся-ворожка.

Добре, доню; спочинь трошки…

Чини ж мою волю.

Сама колись дівовала,

Теє лихо знаю;

Минулося – навчилася,

Людям помагаю.

Твою долю, моя доню,

Позаторік знала,

Позаторік і зіллячка

Для того придбала.

Бере зілля з полиці. Дає його дівчині.

Ось на тобі сего дива!

Піди до криниці;

Поки півні не співали,

Умийся водою,

Випий трошки сего зілля –

Все лихо загоїть.

Вип’єш – біжи якомога;

Що б там не кричало,

Не огдянься, поки станеш

Аж там, де прощалась.

Одпочинеш; а як стане

Місяць серед неба,

Випий ще раз; не приїде –

Втретє випить треба.

За перший раз, як за той рік,

Будеш ти такою;

А за другий – серед степу

Тупне кінь ногою.

Коли живий козаченько,

То зараз прибуде.

А за третій… моя доню,

Не питай, що буде.

Та ще, чуєш, не хрестися,

Бо все піде в воду.

Тепер же йди, подивися

На торішню вроду.

Мар’яна (бере зілля, кланяється).

                   Спасибі, бабусю!

Виходить з хати.

                   Чи йти, чи ні?

                   Ні, вже не вернуся!

Іде, вмивається, п’є воду.

Мар’яна (співає).

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!

Рости тонка та висока

До самої хмари.

Спитай Бога, чи діжду я,

Чи не діжду пари?

Звучить пісня « По діброві вітер виє…». Дівчата танцюють.

В казематі

                   (під музичний супровід «Заповіту»)

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось.

Хоть на чужому, та на полі…

Тепер же злої тії долі,

Як Бога, ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.

         Молитва

Злоначинающих спини,

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам

І покажи, і поможи,

Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

         Неофіти (уривок)

Благословенная в женах,

Святая праведная мати

Святого сина на землі,

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марне тратить.

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки, море

Сльози кровавої лила,

Так, як і ти. І прийняла

В живую душу світ незримий

Твоєго розп’ятого сина!..

Ти матер Бога на землі!

Ти сльози матері до краю,

До каплі вилила! Ридаю,

Молю, ридаючи: пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

Хор виконує пісню на слова Т. Г. Шевченка «Думи мої…».