Творчості Лесі Українки присвячується (виховна година)

“ Від часу Шевченкового “поховайте та вставайте, кайдани порвіте”, Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цієї слабосилої, хворої дівчини” (І.Франко ).
 1 вед. Бліду, тендітну, безнадійно хвору—
         Її усяк би з виду порівняв
         З свічею восковою, що повільно
         Горіла, розтавала, погасала,
         Аж поки не розтала до останку,
         Аж поки не погасла назавжди…

2 вед. Та з чим же порівнять її могутній,
         Її бентежний і безсмертний дух?
         Лише з вогнем. З дарунком Прометея,
         Що над землею в мороці густому
         Ясною блискавицею шугав,
         Що серед лютої зими у стужу
         Розтоплюючи щонайтовщу кригу,
         У найчерствіші проникав серця;

3 вед. Що перековував на тверду крицю,
         На вигострену, витончену зброю
         Найм’якші, найласкавіші слова.
         Із тим вогнем, що й досі ще палає
         І заклика людей заради правди,
         Задля братерства й волі на землі
         Забуть назавше власні болі й горе,
         А як потрібно – то піти й на смерть.

* * *
 (На фоні тихої мелодії діалог ведучого і Лесі)

-- Поглянь – заткали хмари піднебесся:
Куди спішиш?
-- Я до людей живих.
-- Гей, дівчино, чи ж ти не серед них?
-- А як тебе назвали?
-- Леся.
-- А хто ж вони, батьки твої старі?
Либонь, поштиві газди та багаті,
Либонь, живуть у власній хаті,
В своїм добрі?
-- Хто батько й мати? Леле, хто ж вони?
Мене весна у лузі породила,
Заквітчана у проліски… водила
Вона мене за руку на лани,
На луки дальні – до верби старої,
Розчахнутої громом весняним,
Водицею з криниці степової
Щоранку напувала…
Яка була я вільна і щаслива!
Та якось вдень, коли минула злива,
Я на отаві дудочку знайшла
Потріскану, стару – робітникову,
Заграла я й почула дивну мову –
То мова муки людської була.
І вперше усвідомила тоді я,
Що не у зір знайду судьбу свою,
Що на людей уся моя надія –
На щастя їхнє – і на боротьбу.

З тих пір вогнем душа моя палає –
Любов і гнів у ній в одне сплелись.
Я знаю: горе, темне та безкрає,
Ще радістю повернеться колись!
Я віддаю їй всю дівочу душу,
Усю надію й віру молоду.
Пора мені: я поспішати мушу.
У мене зброя.
Я на бій веду.

1 учень.

 Леся Українка (Лариса Петрівна Косач ) народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському в інтелігентній родині. Її батько – Петро Антонович Косач – навчався у Петербурзькому і Київському університетах, мати – відома українська письменниця Олена Пчілка.
         Сім’я Косачів приятелювала з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким. Росла Леся тихою, спокійною дівчинкою, не по літах серйозною і задумливою. З дитинства кохалася в народних піснях, казках, переказах. У чотири роки вона вже читала, з п’яти – грала на фортепіано і пробувала писати власну музику, у шість – навчилася шити і вишивати
( у вісім років вона сама вимережила батькові сорочку ).
         Косачі не цуралися трудящого люду, і їхні діти дружили з сільською дітворою. Від своїх маленьких друзів Леся дізнавалася про безпросвітну нужду в курних хатах, хвороби, непосильну фізичну працю. Все це лягало на вразливе серце малої дівчинки, відгукувалося нестерпним болем, що згодом вилився на папір вогненним словом протесту.
 2 учень.   

 До десяти років Леся росла й розвивалась, як і всі діти. Була радісна, весела, любила співати й дуже добре танцювала.
         Та скоро сталося велике горе, що потім невідступно, рік у рік і день у день аж тридцять два роки, до останнього подиху, переслідувало й невимовно тяжко її мучило. Oсь як про це розповідає її сестра Ольга:
         “ 6 січня 1881 р. в Луцьку Леся пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро після того вона заслабла. У неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, але плакала від болю. Вважали, що то гострий ревматизм. Однак це був початок туберкульозу, який перекинувся на китицю лівої руки, потім – на нирки. Інколи хвороба завдавала нестерпного болю і муки. Але чим інтенсивніше наступала вона, тим непоборнішим ставав дух, незламнішою воля й жадоба до життя.
 3 учень.

 Через важку хворобу Леся не могла вчитися в університеті, тому освіту вона здобувала самотужки. З роками міцнів і поетичний талант дівчини. 1893 року у Львові побачила світ перша книжка поетеси “На крилах пісень”. Схвально було зустрінуто прихід в літературу обдарованої, сильної натури. Вітали її рідні і друзі…
Молода авторка принесла в українську літературу свіжий струмінь, новий вогонь. У циклі “Сім струн” у вірші “Мі” Леся створила образ матері, яка свідомо готує сина до боротьби з жорстокою дійсністю.
          ( Виконується “Колискова” (сл.Лесі Українки))
 4 учень.

 Світлою сторінкою в Лесиному житті була щира дружба з Сергієм Мержинським. Він став для Лесі тією єдиною людиною, якій вона віддала свої гарячі почуття. Та тяжка недуга – туберкульоз легень – прикувала Мержинського до ліжка. Він помирав у далекому Мінську і знав, що помирає. Знала це і Леся, але обоє і в листах, і при зустрічах приховували одне від одного страшну правду. Чотири рази за 1901 рік побувала Леся Українка в Мінську. Власна хвороба, матеріальні нестатки не могли перешкодити її поїздкам, бо вона розуміла, що дуже потрібна Сергієві. 16 березня коханий помер у неї на руках…
         Сергієві Мержинському присвятила Леся багато творів.
( Звучить легка інструментальна мелодія, учениця читає поезію   “Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами” ).
          5 учень.

 Образ Прометея був для поетеси взірцем волелюбності, нескореності, непереможності.
         Тяжкий твій спадок, батьку Прометею,
Та я , дочка твоя, прийму його…
Ці слова можна вважати Лесиною клятвою, від якої вона ні разу не відступилася за все своє трудове життя. Полум’яним поетичним словом поетеса закликала трудящих не коритися гнобителям.
 6 учень. 

Улюбленим жанром Лесі Українки з середини 90-х років стає віршована драма. Усього письменниця створила 18 таких драм.
Наприкінці свого життя, у 1911 р., пише Леся Українка свою лебедину пісню – драму-феєрію “Лісова пісня”. В образі Мавки вона зображує людину нового суспільства, благородну, чесну, красиву.
 Дівчина. Коли квітневі брунечки малі
         Тягнулися у синє піднебесся,
Мені дали ім’я співуче – Леся,
Прекрасне ймення нашої землі.
Як сонячне проміння в озерці,
Одне воно мені, як серце,
Одне воно навік, як отчий дім.
Мене по нім впізнають усі,
В нім калинові кетяги в росі,
І вишиванка, й хусточка тернова,
У нім звучить глибинно рідна мова.
Мене вітають Таллін, Кишинів,
За посестру вважають в Ризі й Мінську.
В Санкт-Петербурзі, Вільнюсі, Норільську –
Про нашу Лесю пам’ять скрізь жива.
Спасибі їй, чиї труди і дні
Ім’я оце собою освятили!
А ще за ту зорю, що засвітила
Як в недосяжне вічний клич мені.
 Дівчина 2. Нескорена, велика українко,
Увінчана святим ім’ям Вітчизни!
Колись монарх якийсь тебе не визнав,
Тепер з тобою розмовляє світ.
 Досвітня зоре, Мавко-чарівнице!
Коли ім’я твоє озветься дзвінко,
Коли почую: Леся Українка –
То бачу Україну серед зір.
 Коли ж почую рідне: Україна –
Виходиш ти з полів, з дібров, із пісні.
З Поділля, Придніпров’я і Полісся
Ідеш ти у віночку з колосків.
 Ідеш по тій землі, що промовляє:
Тарас Шевченко – дух мій невгасимий,
Іван Франко –моя незламна сила,
А Леся – то краса моя жива.