15 цікавих та маловідомих фактів про Івана Франка

Видатний український поет Іван Франко народився 26 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі на Львівщині. Всі ми звикли бачити в ньому, в першу чергу, українського письменника, поета, публіциста, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча, але, попри це все, він був також людиною, людиною цікавою та неординарною. Сьогодні пропонуємо вашій увазі 15 цікавих та несподіваних фактів з життя та творчості Каменяра.

1. Мати Івана Франка, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Померла, коли Іванові було 15 років.

2. Коли Франкові було 9 років, помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя.

3. Іван Якович любив пити медовуху, вино. Смачно готував каву, збирав і любив їсти гриби й рибу, що сам ловив. Іван Франко понад усе любив збирати гриби. Їх варили, смажили, сушили на зиму. Донька пише: “Присмажені гриби з молодою картоплею були смачною й улюбленою стравою тата”.

4. Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці міста. Нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні (“У столярні”)

5. Восени 1875 року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства. Москвофільство було дуже популярне серед галицької інтелігенції в другій половині ХІХ століття. Москвофілом був також один із засновників “Руської Трійці” Яків Головацький.

6. Як і більшість молодих людей того часу, Іван Франко захоплювався ідеями соціалізму. Читав твори Маркса, Енгельса, листувався з Михайлом Драгомановим. Однак наприкінці життя він зрозумів хибність ідеї Маркса, назвавши соціалістичну державу тюрмою.

7. Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви “українці” замість “русини” — так традиційно називали себе корінні галичани. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905) Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…”

8. Після свого другого арешту 1880-го Франко ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень у готелі він написав повість “На дні” й на останні гроші надіслав її до Львова. Після того три дні жив на 3 центи, знайдені на березі річки Прут – цих грошей вистачило хіба на одну хлібину. А коли їх не стало, лежав без пам’яті, без сил. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.

9. У 1886 році Іван Франко одружився. Його дружиною стала Ольга Хоружинська. Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Їй не була чужа ідея відродження України. Познайомившись із Франком вирішила стати його дружиною й помічницею, та присвятити своє життя чоловікові. Разом подружжя виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра, Анну.

10. Подружнє життя Франків не було щасливим. Матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи, вороже ставлення до Ольги з боку найближчих співробітників мужа, зокрема Михайла Павлика, й частини суспільства, що ставилися до неї ще з більшою неприязню, ніж до самого Франка, як до схизматички — все це зломило жінку. Наслідком були сухоти, нервове перенапруження, а згодом і цілковитий психічний розлад. Одинока, покинута дітьми померла 17 липня 1941 року і похована на Личаківському цвинтарі, на полі № 4 неподалік від свого чоловіка.

11. Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: “Жаль, що я не орієнталіст”. Серед перекладів Івана Франка – біблійна “Книга Буття”. Досі це найбільш точний переклад цієї частини Біблії українською мовою.

12. 1908 року стан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, “у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…”. “Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю”, – писав Іван Франко. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

13. Іван Франко був відомий своїми атеїстичними поглядами. Про це згадував отець Макарій Каровець: “Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: “А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?” Помер несповіданий і нерозкаяний”.

14. В інституті германістики Віденського університету, в якому Іван Франко успішно захистив докторську дисертацію, встановлена меморіальна дошка Івану Франку встановлена. Відкрита 29 жовтня 1993 року. На Постгассе, 8 знаходиться погруддя письменникові. Пам’ятник був відкритий 28 травня 1999 року. Пам’ятна дошка також встановлена на будинку, в якому жив письменник за адресою: Відень, Віпплінґерштрассе 26.

15. Франко на сьогодні єдиним українським поетом, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури.

"На Україні вона була би зовсім на місці, а в Галичині не вміла дати собі ради"

Автор: Марта ГАВРИШКО, кандидат історичних наук

ЗА ДВА РОКИ ДО СМЕРТІ ІВАН ФРАНКО ВІДПРАВИВ ДРУЖИНУ В БОЖЕВІЛЬНЮ

"З ТЕПЕРІШНЬОЮ МОЄЮ ЖІНКОЮ Я ОДРУЖИВСЯ БЕЗ ЛЮБОВІ, А З ДОКТРИНИ, ЩО ТРЕБА ОЖЕНИТИСЯ З УКРАЇНКОЮ, І ТО БІЛЬШ ОСВІЧЕНОЮ, КУРСИСТКОЮ. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий. Мавши іншу жінку, я міг би був розвитися краще і доконати чогось більшого. Ну, та дарма, судженої конем не об'їдеш", – оповідає Іван Франко в листі до історика Агатангела Кримського.

Зі своєю дружиною він познайомився в лютому 1885-го. 29-річний письменник приїхав зі Львова до Києва – з Австро-Угорської імперії до Російської. Шукав охочих фінансувати його новий літературний журнал. Зупинився в педагога Єлисея Трегубова. Там жила і 21-річна Ольга Хоружинська – рідна сестра дружини господаря.

За два тижні Франко повертається додому. Влітку пише Трегубову з проханням розповісти більше про своячку.

Ольга Хоружинська та Іван Франко в день свого весілля 16 травня 1886 року в Києві

"Маю вам сказати, що дівчину на вид ви самі бачили, – відповідає той. – А що вона з себе вдає? Про це з довгої практики можу сказати, що дівчата наші "яко сосуд скудельный". Всі вони чомусь-то навчаюцця у школах, але яку вони получають фізіономію, то з'являецця, як дівчина стане жінкою. Спеціально ж Ольга – чоловік талановитий, дуже здатний до роботи і чулий до доброго. Але, як і кожна дівчина, упряма і добренько самолюбива. Привертаючи ж до вас, ласкавий добродію, треба сказати, що вона богопочитала вас яко високого таланта. Але як вона однесетця до вас по амурній квестіі, про то не відаю".

"ЩО СКАЗАЛИ Б ВИ, ЯКБИ Я ПРИСТУПИВ ДО ВАС З ПРОСЬБОЮ: БУДЬТЕ МОЄЮ ДРУЖИНОЮ, МОЄЮ ЖІНКОЮ?" – пише Франко в першому ж листі до Ольги – 4 вересня.

В одному з наступних листів перелічує свої доходи: "За редакцію "Зорі" місячно 25 зр. (злотих ринських – так на Галичині називали австрійські гульдени. – Країна), то єсть річно 300 зр. Се, надіюсь, зміниться з новим роком на ліпше, і я думаю, що з того джерела мені прийде мінімум 400 зр. річно. За кореспонденції до Kraju квартально мінімум 50 зр., значить річно 200 зр. Співробітництво у варшавськім Ateneum, до котрого мене запрошено, мусить принести також не менше 200 зр. З львівських газет, краківської академії і з інших дрібних праць – 100 зр. річно. По укінченні і виданні бібліографії Федоровича я, крім часті накладу, одержу ще 400 зр. Усе те, як бачите, навіть усуваючи доходи надзвичайні або несподівані, винесе на рік мінімум 800 зр. А коли б при вашій помочі мені удалось зробити вступ до деяких московських журналів, то думаю, що ми могли б числити на 1000 зр. річного доходу. Правда, деякі зі сказаних доходів у мене досі неправильні. Часом нападе хандра і ходиш-ходиш цілими днями, перо в руку не йде, занедбається робота".

Далі Франко так само ретельно розписує витрати: "Хата 20 зр., услуга 4 зр., світло, топливо, прання і проче – 5 зр., їда (снідання і вечеря дома, чай або кава і обід – з трактиру) – 24 зр. місячно. Все те чинить на рік 840 зр. Оставалось би затим около 160 зр. на одіж і непередвиджені видатки. Як бачите затим, при добрім здоров'ї і витривалій праці можемо жити зовсім непогано з самого пера".

Ольга Хоружинська – сирота. Дозвіл на одруження повинен дати її дід, генерал російської армії Іван Федоровський. Той живе в Одесі. Відписує дівчині: "Письмом, своим, Олеся, ты меня извещяешь, что тебе предлагает какой-то литератор-галичанин быть его жинкою. По какому же случаю ты просишь здесь моего совета? Странно, у тебя есть тетка, сестры, от чего ты к ним не обратишься, а ко мне? Разве он мой короткий знакомый? Ты даже не написала, какой он веры – лютеранской, католической или иудейской. Хотя мне это совсем не нужно".

Взимку Ольга дає згоду.

"Це золото, а не дівчина! – хвалить обраницю товариша Олена Пчілка. На прохання Франка відвідала дім Трегубових і познайомилася з нареченою. – Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, сімпатична. І до того як она розвилась за сі два роки, як пройнялась ідеєю українства! Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете ви собі не лиш хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину, спільницю ваших думок, переконань і праці. А се тепер велика річ! Пізнавши вашу милую нареченну, з певностю думаю, що ви будете з нею зовсім счасливі. Се моя певна думка!"

ВЕСІЛЛЯ ВЛАШТОВУЮТЬ 16 ТРАВНЯ 1886 РОКУ В КИЄВІ. НА ДАТІ НАПОЛЯГЛА ОЛЬГА. ЧЕКАЛА ПІЗНЬОЇ ВЕСНИ, ЩОБ ГОСТІ МОГЛИ ПРИЙТИ У ФРАКАХ І СУКНЯХ. Франко ледь не спізнюється на вінчання. Просто у весільному костюмі й білих рукавичках взявся переписувати стародавній вірш, який надибав у бібліотеці Трегубова. До церкви Святих апостолів Петра і Павла на розі вулиць Фундуклеївської та Олексіївської їдуть бричкою. Коли рушають, коні починають тупати ногами.

– Погана ознака, – перешіптуються навколо.

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською та дітьми. Найстарший син Андрій Франко (1887–1913) допомагав батькові в роботі, впорядковував його бібліотеку. Записував фольклор у Карпатах. Після закінчення Львівського університету опублікував наукову розвідку "Григорій Ількович, як етнограф". Помер від нападу епілепсії. Донька Анна Франко (1892–1988) після Другої світової війни переїхала в Канаду. Син Тарас Франко (1889–1971) – кандидат філологічних наук. Під час Першої світової війни служив в австрійській армії, пізніше – в Українській галицькій армії. У міжвоєнні роки вчителював в Одесі, Львові, Станіславові. Очолював спортивне товариство "Україна" у Львові. Пізніше переїхав до Києва, працював в Інституті літератури. Петро Франко (1890 – рік смерті невідомий) за освітою – інженер-хімік. Викладав у Львівській академічній гімназії. Був одним з творців скаутської організації "Пласт". Організатор авіаполку УГА. У 1930-х переїхав у Радянську Україну. Після окупації Галичини радянськими військами обраний депутатом Верховної Ради УРСР. 1940-го очолив новостворений Музей Івана Франка у Львові. З початком німецько-радянської війни його евакуювали зі Львова. Подальша доля невідома. За деякими даними, розстріляний НКВС

Після вінчання молодята фотографуються в салоні Володимира Висоцького. Далі – частування. Більшість тостів – за єднання України. Такий символізм бачать у шлюбі знаменитого галичанина і молодої наддніп­рянки. Про це дізнаються в жандармському ­управлінні. Як наслідок – подружжю забороняють в'їжджати на територію Російської імперії.

– Я бы не влюбился до безумия в твоего мужа. Мне кажется, этому мешает его прическа, – так відгукується про обранця Іван Федоровський. Скаржиться, що не розуміє "хохляцкого языка". Але посаг залишає щедрий: тисячу рублів акціями, срібний сервіз на 24 особи, а ще хутро, меблі, білизну, сукні.

Увечері того ж дня подружжя їде до Львова. Ольга редагує статті Франка, розсилає чи розвозить їх замовникам. Допомагає вивчити французьку мову. Спонукає закінчити Чернівецький університет і захистити докторську дисертацію у Відні. Допомагає видавати журнал "Житє і слово". Частину посагу віддає на друк його поетичної збірки – "З вершин і низин".

"НА УКРАЇНІ ВОНА БУЛА БИ ЗОВСІМ НА МІСЦІ, А В ГАЛИЧИНІ НЕ ВМІЛА ДАТИ СОБІ РАДИ", – згадує географ Григорій Величко. Оточення Франка приймає Ольгу насторожено, а дехто навіть вороже.

Знайома письменника Михайлина Рошкевич згадує, як під час відпочинку в Болехові – тепер Івано-Франківська область – подружжя пішло на риболовлю: "Франко мав підкочені по коліна штани, в одній руці ніс черевики, сурдут, закинений на однім плечі, а в другій руці – рибу, посиляну на ключці. Франкова також виглядала дуже негліжово, несла на вудці на лівім плечі перевішану свою мокру сорочку". Для консервативних галичан такий зовнішній вигляд жінки був неприпустимий.

Подружжя часто змінює помешкання. Коштів на оренду бракує. 1902 року родина – Іван, Ольга і четверо дітей – переїжджають у власний двоповерховий будинок на вулиці Понінського, поряд із нещодавно закладеним Стрийським парком. Тут є передпокій, кухня і сім кімнат. Помешкання обставляють скромно: залізні ліжка із солом'яними сінниками, шафи, столи. У великій вітальні немає меблів – тільки стіл, велика канапа і картини Івана Труша на стінах. Через прорахунки при будівництві взимку приміщення майже не опалюється.

"Надзвичайно сумне вражіння робило оте Франкове "семйове огнище", – згадує Марія Грінченко, дружина письменника Бориса Грінченка. – Мені ніколи до того часу не доводилося бачити такої непривітної незахистної господи. Це була пустка, холодна, сумна пустка, якої не закрашали і не гріли навіть Трушеві малюнки по стінах. Меблів було мало, та й ті стояли не до ладу. У Львові не зашпаровують вікон на зіму, бо в гарну годину відчиняють і взімку. А щоб не так віяло од вікон, то між рямами накладають чогось вершків на п'ять-шість заввишки і прикривають гарно вигаптуваними покрівцями. Франкова ж понакладала за рями соломи заввишки на піваршина чи й більше і нічим її не прикрила. Від того хата ще більш здавалася пусткою".

ФРАНКОВІ НЕ ВДАЄТЬСЯ ОТРИМАТИ БАЖАНУ ПОСАДУ ПРОФЕСОРА КАФЕДРИ РУСЬКОЇ СЛОВЕСНОСТІ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ. Доводиться перебиватися випадковими заробітками. В Ольги починає проявлятися родинна недуга, про яку змовчали Трегубови. Її брат Іван страждав від психічних розладів, а сестру Марію навіть утримували в закладі для божевільних у Харкові.

"Коли ми приходили зі школи, мама накидалася на нас зі страшними лайками, – згадує донька Анна. – Її нервове роздражнення часто доходило до шалу. Мене вона зненавиділа всім своїм хворим єством. Мама казала мені, що я не її донька. Кожного дня повторяла мені, що я хлопська дитина і маю бути в неї служницею, а не ходити до школи. Переслідуванням не було кінця – вона кожного дня й у кожний час накидалася на мене з обвинуваченнями. Наше життя вдома стало пеклом. Два рази я хотіла відібрати собі життя, але обидва рази невдатно. Доводилось далі терпіти й мовчати".

Восени 1903-го подружжя Грінченків привезло до Львова свою доньку Настю. Хотіли віддати її на навчання до місцевого університету. Франко запропонував друзям пожити у себе. Але вдома дружина влаштувала скандал:

– Панна приїхала сюди вчитися? У Росії для неї університетів не вистачило? Да понимаете ли вы, что это оскорбление для меня, что вы приехали из России учиться здесь? Там светила науки, а здесь что? Здешние профессора безграмотные. Они только развратничать умеют. Добре діло! Мати дожидала, поки дочка виросте, думала, що їй поміч буде. А дочка, бачите, що вигадала! Хай там мама наймає собі на поміч Каську чи Мариську, а донечка изволили отправиться во Львов учиться. То есть, говоря попросту, развратничать с професорами.

Мати й донька повернулися назад до Києва. А Борис Грінченко з Франком на кілька днів поїхали у справах до Відня.

"ВІН БУВ ХВОРИЙ, ЯВНІ ОЗНАКИ ДУХОВОГО РОЗСТРОЮ, – згадує історик Дмитро Дорошенко. З Франком побачився в Києві навесні 1909 року. – Крім того, мав зведені й покалічені пальці на руках. Його переслідували якісь привиди. Щоб збутися їх, він мав з собою банку з розчином креозоту, куди мачав свої слабі, скрючені пальці і кропив ними довкола себе. Йому здавалось, що тоді привиди зникали. Креозот роз'їдав йому пальці, шкіра на них репалася і облізала, пучки рук являли якусь червону страшну рану".

7 квітня 1913-го від приступу епілепсії помирає Андрій, найстарший син Франків. Письменник бачив у ньому спадкоємця. Разом працювали над книжками, впорядковували бібліотеку.

Наступного року починається світова війна. Двоє синів ідуть воювати в легіон Українських січових стрільців. Донька переїжджає до Києва. Ольгу госпіталізують у божевільню на вулиці Кульпарківській. Франко запрошує до помешкання одну зі своїх молодечих пасій – Целіну Журовську-Зигмунтовську. Вона приходить жити з двома дітьми. Так Франко перебуває передостанню у своєму житті зиму. Святвечір 1916-го зустрічає в притулку для стрільців. Втікає звідти наприкінці березня – хоче померти в рідній оселі. В останні дні за ним доглядала медсестра Софія Монджейовська.

Будинок Франків на вулиці Понінського. Тепер це верхня частина вулиці Івана Франка, тут розташований літературно-меморіальний музей письменника

В день смерті Івана Франка поряд з ним не було ні дружини, ні дітей.

"Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій – щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

В сльоту зимнюю, в днину млистую

Я дорогою йду тернистою;

Кого я любив, ті забулися,

А з ким я дружив – відвернулися.

Відвернулися та й цураються,

З труду мойого посміхаються,

В порох топчуть те, що мені святе, –

А недоля й тьма все росте й росте.

Важко дерево з корнем вирвати,

Друга давнього з серця вигнати.

Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,

Де брехня сичить вкруг гадюкою.

Та як радісно серед трудного

Шляху темного і безлюдного

Вгледіть – світиться десь оконечко!..

Так у горі нам – щире словечко.

То ж за дар малий, а безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій не вдослід журбі

Спасибі тобі! Спасибі тобі!", –

вірш Івана ФРАНКА "Моїй дружині". Написаний 27 січня 1887-го – менш як через рік після весілля. Це – єдиний твір, який Франко присвятив Ользі Хоружинській. У збірках не публікувався

Каменяреві

Коли земля у барвах і цвіту,

Коли усе кругом благоговіє,

Складаємо пошану ми Франку,

Чий спадок творчий душу щедро гріє.

Де хмари розганя старий туман,

Село вдяглось у барви акварелі, -

Там з хлопця мужній виростав Іван

І словом розбивав камінні скелі.

Він не корився долі, бо не вмів,

Не падав стрімко вниз, немов підбитий, -

Він духом сильний був і переміг,

Щоб ми, праправнуки, могли його любити,

Як він любив цю землю, рідний край

До болю в серці, ревно, безупинно…

Він сотворив у наших душах рай.

Про це ви пам’ятайте щохвилинно!

Як благодатна наступа пора,

І спів луна в грізному грому реві,

В пошані опускаємо чоло,
Поклін складаємо Каменяреві.

                                         Лариса Дуда

Вишиванка - генетичний код українського народу

http://www.authorstream.com/Presentation/леся342068-2823589/

День вишиванки в Лисиничівській школі

Вже 10 років поспіль в Україні у третій четвер травня відзначають День вишиванки. Цьогоріч це 19 травня. І в Лисиничівській ЗОШ І-ІІ ст. також не обійшлося без святкових заходів.

Усі учні та вчителі прийшли цього дня у вишиванках, тому школа розцвіла розмаїттям барв та орнаментів національного одягу.

До уваги учнівського, батьківського та педагогічного колективів було представлено ряд презентацій та відеороликів про історію створення,  символіку вишиванок, шляхи поширення сучасних брендів у нашій країні й у світі. Учитель української мови та літератури Дуда Лариса Степанівна підготувала й організувала дітей для музичного оформлення свята (прозвучали пісні «Мамина сорочка», «Два кольори»),  провела екскурс у минуле   вишиваних сорочок. Увагу глядачів привернула презентація «Вишиванка – генетичний код українського народу», де було представлено музейні світлини стародавніх сорочок, сучасні моделі вишиванок, цікаві факти про українське народне вбрання. Учитель розповіла про новий повнометражний документальний фільм «Спадок нації», у якому йдеться про історію національного одягу та людей, для яких вишиванка стала справжнім скарбом.

Особливу увагу привернув відеоролик, створений на основі світлин із календаря «Україна. ЛИСТИ НА ФРОНТ. 2016», у якому представлено старовинне жіноче вбрання різних регіонів України, а в ролі моделей переважно матері, дружини і сестри українських солдатів.

Технічне оформлення свята забезпечив заступник директора з навчально-виховної роботи Олег Михайлович Радько.

Усі учасники заходу мали змогу насолоджуватися виставкою вишиванок, організованою учнями школи, де особливе місце посів весільний рушник, вишитий у 1932р.

Свято матері у Лисиничах

 Мама, матінка, матуся...

           Чи є на світі краще та  ніжніше слово?

          У  мами щира душа, добрі і ласкаві  руки, найвірніше і найчутливіше  серце… У ньому ніколи не гасне любов, воно ніколи не залишається байдужим… 

10 травня 2016 року в народному домі «Просвіта» с.Лисиничі відбулося Свято матері. Учні 5-9 класів місцевої школи під керівництвом педагога-організатора Ломаги Галини Михайлівни підготували чудовий подарунок для своїх матерів та бабусь.

На святі були присутні батьки, вчителі, мешканці села.

Діти почали виступ молитвою до святої Богородиці. У виконані учнів школи прозвучали вірші та пісні. Серед них -  «Рідна Україна»,  «Пісня про рушник», «Мамина сорочка», «Бабця-бабуся»… Шестикласники  Оля Зима та Ігор Цвян виконали на сопілці віночок українських народних мелодій.

Свято вдалося на славу. Використання технічних засобів для вдалого вечора забезпечив заступник директора з навчально-виховної роботи Олег Михайлович Радько.

“РАЗ У НЕДІЛЮ, РАЗ У МАЮ…” (до річниці Франкового шлюбу)

 Наталя ТИХОЛОЗ

ЦЕ БУЛО 130 РОКІВ ТОМУ.

Шлюбне фото Івана та Ольги Франків. Київ, 1886 р.

«З початком 1886 року, починаючи 30-ий рік життя, я міг би почати й нове життя, родинне. Коли б така була Ваша воля…», – писав Іван Франко 27 жовтня 1885 р. у листі до своєї нареченої Ольги Хоружинської. Бо ж і справді, дозрів уже до того віку, у якому хотілося власного родинного затишку і тепла…

Ольга Хоружинська ще зі шкільної лави мріяла «вінчатися у білій сукні з фатою, вінчатися іменно в квітні, а не травні», бо вірила у забобони, що травневі («майові») шлюби нещасні (бо, мовляв, хто у маю одружиться, той і буде усе життя маятися). А ще хотіла, щоб «чоловік і гості були у фраках». Фраки узяли «напрокат», а от пошлюбилися таки у «маю», бо через юридичні формальності дату весілля довелося посунути.

Відтак 4 (за новим стилем – 16) травня 1886 р., у неділю, в церкві при Колегії Павла Ґалаґана по вул. Фундуклеївській (тепер Богдана Хмельницького, 11) у Києві ІВАН ФРАНКО ОДРУЖИВСЯ З ОЛЬГОЮ ХОРУЖИНСЬКОЮ.

30-літній галичанин, на той час уже – відомий поет і публіцист, взяв шлюб із 22-літньою освіченою панночкою родом зі Слобожанщини.

Ось як згадував про ці памʼятні події історик і літературознавець Гнат Житецький:

«Травня місяця 1886 року Франко удруге приїхав до Києва і оселився у галичан-студентів Крачковського та Киричинського, в помешканні власника “Минеральных вод”, галицького емігранта Качали, небожем якому приходився медик Киричинський. Не так багато часу гаяв молодий вчений на женихання, як на студіювання київських наукових матеріалів. …Пам’ятаю, як в тісній квартирі Трегубова всі вже дружки зібралися, прибули й бояри – Киричинський, Крачковський, Гнат Житецький, В. Ігнатович, одяглася й молода до вінця, а молодий затримався в кабінеті хазяїна за переписом якогось цікавого старого вірша, доки йому рішуче не нагадали, що пора й про урочистий час згадати. Іван Якович переодягся в сюртук, і ми в ясний тихий день пішки посунули процесією через шкільний двір до церкви».

Таїнство шлюбу здійснив священик Симеон Трегубов. Після обряду у церкві відбувся святковий обід для молодих та гостей. Як годиться на весіллі, усі їли, пили, співали, а ще – виголошували тости. Меню святкового столу не збереглося, проте відомо, що пили вино, а лейтмотивом усіх виступів було єднання України – Західної і Наддніпрянської. Бо ж шлюб австро-угорського громадянина, яким був Іван Франко, з підданою Російської імперії – Ольгою Хоружинською сприймався як символ соборності і був виявом політичних мрій київських «старих громадівців» про обʼєднання з галичанами.

Колегія Павла Галагана в Києві (вул. Фундуклеївська; тепер вул. Богдана Хмельницького, 11). Тут у Церкві Святого Апостола Павла 4 травня 1886 року взяли шлюб Іван Франко та Ольга Хоружинська. Церкву ліквідували більшовики у 1920-ті роки. Сьогодні у цьому приміщенні – виставкові зали Національного музею літератури України.

Антоніна Трегубова, рідна старша сестра нареченої, згадувала:

«Як зараз, бачу я перед очима показну постать Житецького Павла Гнатовича, його дуже красиве, виразне обличчя, очі, що разом сміються й проймають, склянка вина у руці – і наче чую проникливий його голос і його пропонування випити за міцне єднання Галичини та України. Він, та і не він один, дивився на шлюб галичанина з українкою як на до деякої міри політичний крок. Після промови Житецького хтось крикнув: “Гірко!” Молодий не знав, що то воно означає, поки мій чоловік не дав йому пояснення, поцілувавши мене. Ольга відповіла молодому поцілунком…»

Того-таки дня увечері молодята відбули потягом до Львова…

Від цієї знаменної події починається нова сторінка життя нашого класика уже як одруженого чоловіка та батька сімʼї. Бо ж невдовзі по тому зʼявилися на світ і малі Франчата – троє синочків Андрій (1887–1913), Тарас (1889–1971), Петро (1890–1941) і донечка Анна (1892–1988). Народилася справжня сімʼя зі своїми буднями і святами, труднощами і радощами, втратами і здобутками, звичками і традиціями…

Дню вишиванки присвячується...

Музичний супровід - композиція "Вишиванка" у виконанні тріо священиків "Новий Час".

Дзвони Чорнобиля. 30 років...

26 квітня в Лисиничівській ЗОШ І-ІІст. учнями 8 класу було проведено пам'ятний захід «Дзвони Чорнобиля. 30 років». Дітковський Юліан, Якимович Назар та Курилко Данило підготували презентацію та розповідь про наймасштабнішу катастрофу в історії України.

         Учні та вчителі школи вшанували хвилиною мовчання усіх загиблих ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС.

Тиждень англійської мови

Із 18 по 22 квітня 2016 року в Лисиничівській ЗОШ І-ІІст. пройшов тиждень англійської мови. Учні 5-9 класів підготували стінгазети, у яких продемонстрували гарні знання історії Великої Британії та Лондона.

22 квітня відбувся захід пам'яті Вільяма Шекспіра. Учень 5 класу Туркало Назарій  підготував презентацію про життя і творчість відомого англійського драматурга доби Відродження. Окремі вислови, що стали крилатими, було запропоновано для перекладу українською мовою, що спонукало до активної участі всіх учнів та вчителів школи.

Дітковський Юліан, учень 8 класу, прочитав уривок із трагедії «Гамлет». Насамкінець учні 9 класу Остапик Марта й Матвіїшин Сиверин розіграли діалог із трагедії «Ромео та Джульєтта».

                                      

                                      

                          

Чудотворна ікона Розп"яття Ісуса Христа в Лисиничах

12 квітня 2016 року в Лисиничівській ЗОШ І-ІІст. Пустомитівського району відбулася неабияка подія. Священик храму Параскевії П'ятниці о.Михайло Тимків привіз до школи чудотворну ікону Розп'яття Ісуса Христа, яка зазвичай знаходиться в церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Глинянах.

Усі учні та вчителі школи в часі Великого посту мали змогу прикластися до святині, аби прохати здоров'я для себе та рідних.