Ми українці (виховний захід)

Святково прибраний зал. У центрі – виставка вишиванок: сорочок, рушників, серветок, а також виготовлений учнями альбом «Пам’ять родоводу».

Лине тиха задушевна мелодія пісні «Тихо над річкою»…

На сцену виходять ведучі – дівчинка і хлопчик.

Хлопчик:  Задивляюсь у твої зіниці
                   Голубі й тривожні, ніби рань.
                   Крешуть з них червоні блискавиці
                   Революцій, бунтів і повстань.

Дівчинка: Україно! Ти для мене диво!
                  І нехай пливе за роком рік,
                  Буду, мамо горда і вродлива,
                  З тебе дивуватися повік...

Лине мелодія пісні «Тихо над річкою»… Діти співають.

На сцену виходить учениця.

Учениця: Як тільки Господь наш, Сотворитель, поселив на землі людей, вони відразу почали просити в Бога для себе зручні та вигідні місця прожитку. Не квапились тільки українці. Безпечно мандрували по землі. Оглядали красоти світу і нікому не заважали. Якось огледілись і побачили, що повсюдно снують люди, обживають займані місцини. Тоді пішли й вони до Господа… (на сцену виходять козаки).

Сотворитель: А чого вам треба, хлопці?

1 козак: Та землі-материзни хочемо, Боже.

Сотворитель: Буде вам матірня земля. Ідіть та й осідайте он на тому (показує рукою) клаптику між морями.

ІІ козак: Та там уже іспанці, Боже!

Сотворитель: Ага, то біля них селіться.

ІІІ козак: Не годен, Господи, там французи, а далі німці, ще якихось повно людей…

Сотворитель: Гаразд. Віддам я вам он той куточок понад Дніпром (показує рукою), що залишив собі на земний рай. Але то незвичайний куточок – раїна. Земля там пахне медом, вода – як молоко, а з неба в душу людей ллється пісня. На той куточок будуть зазіхати нечестивці, тому його треба постійно боронити. Як будете такими відважними лицарями, як мені видається, то на тій землі станете і воями, і оріями, господарями, а як ні – то рабами нечестивців.

ІV козак: Згода. Добре, Господи! Буде, як кажеш. Благослови в дорогу.

Учениця: Поблагословив їх Сотворитель і провів до райських воріт. З того часу  орють орії землю, а зброєю захищають її від усякої нечисті. І назвали свій райський куточок – Україна (виходять).

На сцені з’являються учень і учениця в національних українських костюмах.

Учениця:    На світі білому єдине,

                    як і дніпрова течія,
                    домашнє вогнище родинне,
                    оселя наша і сім'я.

Учень:  Ми відтоді початки лічим, 
як муж з камінням і паліччям 
за звіром кидався вдогонь, 
а жінка берегла вогонь, 
вогонь, що предки розкладали, 
здобутий ними від тертя; 
пожитки різні, причандали, 
що перейшли з первобуття. 

Учениця: Й слова житейські необхідні, 
                 що проростали, як зерня, 
                 вогнем освячені і рідні: 
                 горнутись, горниця, горня. 

Учень:     Хоч їх походження і різне — 
                 немає в цьому дивини. 
                Та дух вітчизни, материзни 
                 несуть і досі нам вони. 

Учениця: В щасливі і в тяжкі години — 
                 куди б нам не стелився шлях 
                 не гасне вогнище родинне, 
                 в людських запалене серцях.

На сцену виходять учні. Звучить пісня «Зеленеє жито».

І дівчина: Берегиня – це наша оселя. Усе, що в ній є, що ми нажили, що приберегли од своїх батьків та дідусів, чим збагатилися – хатнім пожитком, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом, спогадом у цій хаті – все це… і є Берегиня.

ІІ дівчина: Берегиня, обереги, наші давні добрі символи. Їхнє коріння сягає глибини століть. Маючи такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, нашу історію і родовідну пам’ять, наш волелюбний дух…

Виконується «Пісня про Україну».

ІІІ дівчина: Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово сусіди, традиційний звичай взаємодопомоги – толока, незамулена криниця, з якої пив воду філософ чи мандрівник, прибережені в осідлі жорна, що годували в тяжке лихоліття народних месників та сирітських дітей, портрет на стіні найдорожчої людини – це все наша родовідна пам’ять, наші символи, наша історія…

ІV дівчина: У чарівний світ рідної мови, народних звичаїв, що прийшли до нас із вікопомних глибин, поринаємо ми, переступивши поріг рідної школи.

Ведуча: Зверніть увагу на виставлені вишиванки. Це роботи невтомних рук наших матусь. Які вони барвисті і красиві! З давніх-давен в Україні існував звичай дарувати вишиту сорочку чи рушник дітям, коли проводжали їх матері у нелегку життєву дорогу…

Виконується «Пісня про рушник» Платона Майбороди на слова Андрія Малишка.

Ведучий: Ми багато доклали зусиль, щоб описати дерево нашого роду, щоб довідатися, звідки наше коріння, хто ми є. Просимо переглянути наш альбом (присутнім пропонується альбом «Пам’ять родоводу»).

Учениця: Ще великий і безсмертний Кобзар закликав молодь шанувати і вивчати рідну мову, історію і звичаї свого краю, а не чекати, поки

Будем і по-своєму глаголить,

Як німець покаже,

Та до того й історію

Нашу нам розкаже…

Учень: Ні, ми повинні вивчати рідну мову, прилучатися до духовної спадщини наших предків. І примножувати цю невичерпну скарбницю культури.

Ведуча: Я знаю: мова мамина – свята,

         В ній вічний, незнищенний дух свободи,

         ЇЇ плекали душі і вуста

         Мільярдів. Це – жива вода народу.        

ЇЇ зневажить – зрадити народ,

Котрий до сонця зводився крізь муки,

Це – забруднити плеса чистих вод,

Це – потоптати материнські руки,

         Які нас від напастей берегли,

         Останню дрібку хліба віддавали,

         Щоб ми нівроку дужими були

         Й матусиних пісень не забували.

Ведучий: зневажить мову мамину – біда,

Котра пустими зробить наші душі,

         І ми нащадкам зможем передать

         Лиш те, що корені калини сушить.

Зневажить мову – зрадити себе

(а зрадників хто може поважати),

І стане чорним небо голубе,

Вмиратиме у муках рідна мати.

Дівчина: Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім.’ям своєї родини.

Хлопець:  Ой яка чудова українська мова 
                  Де береться все це, звідкіля і як?
                  Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва, 
                  Бір, перелісок, чорноліс, є іще байрак.

І така ж розкішна і гнучка, як мрія, 
Можна “звідкіля” і “звідки”, можна і “звідкіль”. 
Є у ній хурделиця, віхола, завія, 
Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль.

Дівчина:  Солов’ї на калині,
                 на ялині зозуля.
                 Через гори й долини
                 лине пісня з Посулля.

Мова в ній калинова,
древа сонячна гілка,
серця тиха розмова,
калинова сопілка.

У виконанні одного з учасників на сопілці звучить лірична задушевна мелодія «На Івана, на Купала».

Ведуча: Колискова пісня. Скільки їх створив народний геній!.. Лагідний материн наспів засівав дитячу душу любов’ю до людей, до природи, до всього живого. Під спів неньчиної пісні виростали поети і композитори, хлібороби і захисники рідної землі, філософи та мудреці, просто люди…

Звучить колискова у виконанні учнівського ансамблю.

Хлопець: Сьогодні добре знають люди,

         Яка погода завтра буде,

         Бо  теле- й радіопрогноз

         Підкаже – спека чи мороз.

В старі ж часи – і це знаменно –

Діди й бабусі наперед

Прогнозували достеменно

Погоду з безлічі прикмет.

Дівчина: Як місяць гострий — на негоду, 
         як рівний — на ясну блакить, 
         щербатий — то відомо зроду, 
         що незабаром задощить. 

Якщо дізнатися належить, 
така погода чи така — 
старе й мале уважно стежить 
за виглядом молодика: 

якщо з рогами він крутими, 
то знай — невдовзі дощ ітиме; 
з положистими заяснів — 
чекати слід погожих днів.

Хлопець: А мені дідусь розповів. Що погоду віщують і рослини. Їх ще називають барометрами.

         Візьмемо для прикладу звичайну папороть. Якщо в неї скручене донизу листя – сподівайся на сонячний день, а випростане – не забудь прихопити зі собою дощовика.

ІІ дівчина: А я знаю, що неабиякими віщунами погоди є і бджоли. Якщо вони літають біля вуликів і не поспішають у поле, надмірно гудуть і кусаються – бути негоді.

         Якщо бджоли рано залишають роботу, допізна на вічкові вулика «відпускають бороду» з монотонним шумом – наступний день буде сонячний і жаркий.

ІІІ дівчина (звертаючись до всіх учасників):

А тепер подивимось, чи знаєте ви прикмети:

-         Коли кульбаба згортає суцвіття?

Всі: Перед дощем!

-         Якщо півень хвоста волочить?..

І хлопець: Буде снігопад!

-         Коли лелеки рано збираються до вирію?

ІІ хлопець: До ранньої і холодної осені!

-         Якщо ластівки низько літають?

Всі: Буде дощ!

-         Коли граки сіли у гнізда…

ІІІ хлопець: Їдь у поле косити!

-         Молодці!!!

Один з хлопців (звертаючись до учасників):

Ой, чого ж це ми сидимо? А давайте-но пограємось у Панаса!

ІІ хлопець: Я, я буду Панасом!

Усі встають. Зав’язують очі «Панасові». Тричі обкручують його примовляючи:

«Панас, Панас, кидай мухи, лови нас» і розбігаються в різні сторони. «Панас» ловить їх…

         Звучить швидка весела мелодія, всі учасники сідають на свої місця.

Дівчина: А тепер послухайте цікаву бувальщину…

Спритний парубійко в поле йшов косити (виходить хлопець з косою за плечима і з торбиною), біг за ним собака. Раптом чоловік (з протилежної сторони виходить другий хлопець) їде з поля возом…

Дядько: Парубче, куди ти?

Парубок: Йду косити жито: день годує рік.

Дівчина:  Тут же виявляє вдачу парубочу…

Парубок: Прийми воза, дядьку, а то перескочу.

Дядько: А що у тебе, парубче,  в торбині?

Парубок: Пироги.

Дядько: А чом їх так багато там?

Дівчина: Жартувати й далі до смаку хлопчині.

Парубок: Як не з’їм – собаці решту я віддам.

 (Виходять)

Дівчина: Добре наробившись, в пору вечорову,

         йде хлопчина з поля, косу – на плече.

          Раптом зустрічає чоловіка знову,

         що сидить край двору й мотуза суче.

Дядько: Звідки йдеш?

Дівчина: Гукає дядько парубчині.

         Той скривився, наче з кислого щавлю.

Парубок: З косовиці…

Дівчина: Каже (жарти інші нині)…

Парубок: Прийми дядьку, мотуз:

         Не переступлю.

Дядько: Що, вдалося, може, хоч півниви втнути?

Парубок: Цілу ниву, дядьку!

Дядько: Та не може бути!

         А де пироги ті?

Парубок: Геть усі поїв!

Дядько: А собака де твій?
Парубок: І собаку з’їв… (виходять).

Дівчина: Отже справа, друзі, у сумлінні й силі.

         Ось чому нам кажуть про майстрів-трудяг:

         Він, мовляв, «собаку з’їв у цьому ділі»,

         Тобто, має досвід, знає, що і як!

Учениця (звертаючись до учасників):

Про яку, вгадайте, йдеться людську вдачу?
Зроду не збіднієш з нею, ти!
Бо за тую вдачу матимеш віддачу,
Що роздав ти людям – вернеться тобі!

Всі: Щедрість!

Ведуча: Дійсно, щедрість і працьовитість, дотепне слово і неабиякий талант – визначальні риси нашого народу. Українці вміють співати, вміють працювати і веселитися. А хто ще такі смачні вареники зварить, як не рідна матуся. Чи пампушки зробить, як мила бабуся?

         Тож пригощайтесь, любі гості! (усі пригощаються…)

На сцену виходять ведучі.

І ведучий: Ти даєш мені сонце погоже,

         І повітря даєш, і снагу…

         Не вславляти тебе я не можу

         Отаку, як життя, дорогу.

І ведуча: Та коли б я була не людина,
              А зелена береза була,
              Я шуміла б про тебе в долині,
              Твоя слава ще більше б росла

ІІ ведучий: І коли б солов’єм я співучим

         У твоїх народився лісах,

         То про тебе, велику й могучу,

         Я навчив би співать небеса.

ІІ ведуча: І коли б кожним сонячним літом

         Виростала травинкою я,

         То на луці палаючим цвітом

         Написала б Вітчизни ім.’я.

ІІІ ведуча: Я – людина. Життя собі в груди

         Із людей твоїх вільних взяла.

         І куди не піду я – повсюди

         У мені твоя частка тепла.

ІV ведуча: Ти даєш мені сонце погоже,

         І повітря даєш, і снагу.

         Не любити тебе я не можу

         Отаку, як життя, дорогу!

Звучить пісня ( «За Україну» чи інша пісня про рідний край).