Василь Стус: таємниця загибелі

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області за незрозумілих обставин загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Василь Стус у виконанні Юрія Журавля

Із тих, хто підписав «Лист-протест 139-ти»Він народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівці Вінницької області. Був молодшим сином у селянській родині, збіднілій наслідок колективізації. Згодом сім’я перебралася в Донецьку область. У старших класах Василь підробляв на залізниці, тоді ж він познайомився із забороненою в СРСР літературою українського «Розстріляного відродження».
По закінченні школи (1954) вступив на історико-філологічний факультет Донецького державного педагогічного університету. Потім працював у сільській школі вчителем української мови та літератури. Рік потому був призваний в армію, служив на Південному Уралі, там через нещасний випадок втратив фалангу пальця.

1963 року Стус стає аспірантом київського Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Так звана «хрущовська відлига» стала для Стуса новою відправною точкою, із якої він почав свою активну творчу й політичну діяльність. Він бере участь у протестах проти арешту Івана Світличного, публічно звинувачує КДБ у вбивстві художниці і дисидентки Алли Горської, був одним із тих, хто підписав «Лист-протест 139-ти». У підсумку Стуса виключили з аспірантури, і він був змушений шукати тимчасову роботу.

Особливо небезпечний рецидивіст7 вересня 1972-го його заарештували за антирадянську діяльність. Тоді йому інкримінували 14 віршів і 10 статей правозахисного характеру. Відбувши 5 років ув’язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований у Києві 14 травня 1980 року, під час «олімпійського набору»: Москву й Київ, де відбувалася частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінських групах. Стус після першого ув’язнення втримався в Києві всього на 8 місяців.
Удруге він отримав 10 років позбавлення волі в таборі особливо суворого режиму в селі Кучино Пермської області. Фактично то був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то тут арештанти працювали в камерах через коридор. Прогулянки їм давалися на годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 х 3 метри, затягнутому згори колючим дротом. У периметрі заборонена зона мала 21 метр.

Харчування коштувало 24-25 рублів на місяць, вода була іржава та смердюча, бо табір стояв на болоті, аби унеможливити підкопи. Побачення дозволялося раз на рік, пакунок до 5 кг – один на рік після відбуття половини терміну. Дехто з в’язнів роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів. Робота — припасовувати до шнура праски деталь, у яку вкручується лампочка. Робота — неважка, але її було багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером (до 15 діб), позбавленням побачення. «Злісних порушників режиму» ув’язнювали в одиночці на рік або переведенням на тюремний режим до трьох років.

Колючий дріт — болючий світЗі стандартним вироком 10 років таборів особливого, тобто камерного, режиму та «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980-го. Тут його пильнували особливо. Якщо більшість написаного на суворому режимі в Мордовії він якось зумів переслати на волю, у тому числі дещо в листах (іноді писав вірші в суцільний рядок і замінюючи незручні для цензури слова: тюрма — юрма, колючий дріт — болючий світ, Україна — батьківщина, то з Уралу відіслати в листі вірш було фактично неможливо. Проскочило всього кілька. Дозволялося ж писати один лист на місяць.

Стуса особливо почали «пресувати» з 1983-го. У його день народження, тобто на Різдво, зробили обшук. Забрали рукописи. У лютому його таки запроторили в одиночку на рік. Але він писав і там, де писати вже було злочином. Тим більше такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 аркушиків займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була такою, що погубила й самого Василя. Кажуть, що однією з причин його знищення була поява в друку на Заході цього тексту.

Так виглядав написаний Стусом текст, що пізніше отримав назву "З таборового зошита" 

Друга причина — підготовка до висування його творчості на здобуття Нобелівської премії. Вірші Василя Стуса публікувалися за кордоном. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як мистецьке явище. Зарубіжна українська громадськість наприкінці 1984 року створила в Торонто «Міжнародний комітет для здобуття літературної нагороди Нобеля Василем Стусом 1986 року». Комітет розіслав листи лауреатам Нобелівської премії та видатним людям із проханням про висунення, готував переклади. Дуже можливо, що премія Стусові була би присуджена. Але Москва так не вважала, хоча вже почалася перебудова й у Кремлі сидів реформатор Михайло Горбачов…
Москва ж повелася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: «Немає людини — немає проблеми». Адже «Нобеля» присуджують тільки живим…

Знищити Стуса!27 серпня 1985 року сталася нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на верхні нари й так читав, обпершись на нари ліктем. У дверне вічко зазирнув прапорщик Руденко: «Стус, порушуєте форму заправки постелі!» Стус зайняв іншу, дозволену, позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, Руденко та ще один наглядач склали рапорт: Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі й на зауваження громадянина контролера вступив у суперечку. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, Стус сказав, що оголошує голодування.
3 вересня естонець Енн Тарто, що ввечері забирав готову продукцію з камер і розносив роботу на завтра, почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що лікаря нема. Тоді Енн сам звернувся до лікаря, і той дав Стусові валідолу.
Навпроти карцеру, у робочій камері № 7, працював у денну зміну Левко Лук’яненко. Якщо не було чути наглядача, він гукав: «Василю, здоров!» Василь відгукувався . Але 4 вересня він не відізвався. Натомість, близько 10-11 години Левко почув, що в коридорчик запасним ходом зайшло начальство. Він упізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відмикали двері, щось стиха говорили. А потім запанувала незвична тиша.
В’язням нічого не пояснювали. А Василь Стус просто зник. Лише через місяць один із кагебістів випадково зронив: «Ну, Стус… Серце не витримало. Із кожним може статися».

«За нез’ясованих обставин»
4 вересня 1985 року, на другий день сухого голодування в карцері табору поблизу села Кучино Пермської області, він загинув за нез’ясованих обставин, не доживши всього кілька місяців до реалізації основних положень горбачовської перебудови.
Цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але не забудемо, що Стус голодував у холодному карцері. На ньому були лише штани, куртка, труси, майка, шкарпетки та капці. Постіль не видавали. Хіба капці — під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів за Цельсієм. Навіть сонце в той карцер не заглядало.
Дружині Валентині Попелюх адміністрація мусила повідомити про смерть чоловіка. Вона замовила цинкову домовину й вибралася в дорогу із сестрою Олександрою й подругою Ритою Довгань. В аеропорту «Бориспіль» їм категорично «порадили» не брати домовину — тіла не віддадуть. Із Москви приїхав син Дмитро, який служив тоді в армії. 7 вересня майор Долматов сказав їм: «Ну, що ж, пройдімо на кладовище». І привіз їх на щойно засипану могилу.

1989 року прах Василя Стуса був урочисто перенесений в Україну й похований у Києві.

Перепоховання

…24 лютого 1989-го 46-річний майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька могил. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, якого в’язні називали «спадковим принцом», ще влітку 1987 року втопився в річці. Усі ці факти викликають серйозні сумніви щодо того, чи справді смерть Стуса настала внаслідок серцевого нападу.

Могили Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса на Байковому цвинтарі. Козацькі хрести роботи Миколи та Петра Малишків.

Доброслава Хміль

Головні дати життя і творчості Василя Стуса

6.01.1938 У сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів народилася четверта дитина – Василь Стус
1940 З села Рахнівки Вінницької обл. родина поета переїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отримують роботу на одному з хімічних заводів міста.
1944-1945 Навчання в середній школі № 75 м. Сталіно.
1954-1959 Навчання у Сталінському педагогічному інституті із спеціальності «Українська мова та література».
15.08-15.10.1959 Вчителював у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.
11.1959-11.1961 Служба у лавах радянської армії
7.12.1961-16.011963 Вчитель української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області.
15-23.03.1963  Підземний плитовий шахти «Октябрьская» м. Донецька.
26.03-26.10.1963  літературний редактор газети «Социалистический Донбасс» м. Донецька.
Від 1.11.1963 Аспірант Інституту літератури АНУРСР ім. Т,Г,Шевченка із спеціальності «Теорія літератури». Переїзд до до Києва.
1964 Василь Стус здає до видавництва «Молодь» першу збірку своїх віршів, що має назву «Круговерть».
4.09.1965 Виступ протесту в київському кінотеатрі «Україна» з приводу репресій проти української інтелігенції.
04.09.1965 На прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників
20.09.1965 Відрахований з аспірантури за «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», тобто за виступ у кінотеатрі «Україна»
28.09.-23.11.1965 Робота у будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом.
10.12.1965 Одруження з Валентиною Попелюх.
14.01-1.06.1966 Спершу молодший, невдовзі – старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР.»Звільнений за власним бажанням – за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубкова з Інституту літератури» (Автобіографія В.Стуса від 23.07.1966р.)
Від 17.09.1966 до арешту     Старший інженер відділу технічної інформації пректно-конструкторського бюро Міністерства промисловості і будівельних матеріалів Києва, а потому – старший інженер пректно-технологічного об’єднання.
1970 У брюссельському видавництві «Зимові дерева» вийшла з друку друга збірка поета «Зимові дерева». В.Стус підготував і видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів – «Веселий цвинтар».
12.01.1972 Перший арешт поета
7.09.1972 Суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання
1972 Під час перебування в камері попереднього ув’язнення Київського КДБ поет створює свою четверту книгу – «Час творчості /Dichtenszeit», що складена з оригінальних віршів та перекладів з віршів Гете. Оригінальні твори стали основою майбутньої книги всього життя Стуса – «Палімпсести».
1972-01.1977 Відбуття покарання в таборах у Мордовії.
11.1975-02.1976 Перебування у спеціалізованій ленінградській лікарні з приводу операції на   шлунку.
Від 5.03.1977 Заслання у селищі ім. Матросова Тенькінського району Магаданської області
1978 Поета прийнято до PEN-клубу
Серпень 1979 Повернення до Києва.
Початок жовтня 1979 Вступ до Української Гельсінської групи.
7.10.1979 За Стусом встановлено адміністративний нагляд.
Упродовж 1971-80рр. В.Стус остаточно підготував до друку кілька варіантів збірки «Палімпсести».
22.10.1979-11.01.1980  Робота формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім.. Паризької комуни.
Від 1.02.1980 Робота в цеху №5 українського промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі.
14.05.1980 Другий арешт
Кінець вересня 1980 Поета засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання.
Від 11.1980 Відбуття покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чуковського району Пермської області.
Весна 1981 Останнє побачення з рідними.
1982     Рік камери-одиночки.
Упродовж 1980-1985 В.Стус написав останню збірку своїх віршів «Птах душі». Рукопис книги повернути з архівів та справ КДБ-МВС не вдається до цього часу.
Ніч з 3 на 4.09.1985  Смерть Василя Стуса у карцері табору ВС-389/36.
1985 Г.Бьолль за книгу «Палімпсести» висував Стуса на здобуття Нобелівської премії.
1986 Збірка «Палімпсести» вийшла у видавництві «Сучасність»
17-19.11.1989 Перевезення на київську землю праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.
1991 За збірку вибраних поезій «Дорога болю» Василеві Стусові присуджено Державну премію України ім. Т.Г.Шевченка(посмертно)
25.12.1997 Указ Президента України  Л. Кучми Про нагородження відзнакою Президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеня поета Василя Стуса(посмертно)

Сучасна література (7 клас)

Рівень 1

    1.   «Мандрівний замок Хаула» - це

А) історичний роман;

Б) пригодницький роман;

В)фантастичний роман.

2. Якою мовою писала Діана Вінн Джонс?

А) німецькою;

Б)англійською;

В) російською.

   2.     У якому містечку відбуваються події, відтворені у творі «Мандрівний замок Хаула»?

А) у Маркет-Чіппінгу;

Б) у Лондоні;

В) у Каперні.

Рівень 2

    1.      Продовжте  визначення:

Фантастичний роман – це…

    2.    Назвіть елементи фантастики у творі «Мандрівний замок Хаула».

Рівень 3

1.   Визначте проблеми, порушені в романі Діани Вінн Джонс.
2.   З'ясуйте, які елементи детективу наявні у творі. Запишіть їх.

Рівень 4

1. Складіть паспорт чи художній портрет улюбленого героя роману

 «Мандрівний замок Хаула».

Доля і кохання доньки президента

  Віталій ЖЕЖЕРА
https://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/06/blog-post_21.html

"Я не знаю іншого українського поета, який написав би так мало"

, – зауважив якось про Наталю Лівицьку-Холодну літератор Михайло Слабошпицький. Поетеса почала віршу­вати 9-річною й не покидала до кінця життя, а померла на 103-му році. Отже, писала майже сто літ, а видала всього три книжки.

Наталя Лівицька-Холодна

Її життя могло обірватися на самому початку. Батьки ­активно займалися громадською роботою, і в їхньому домі в ­Бульварно-Кудрявському провулку в Києві завжди товклося багато людей. Серед них і письменник Володимир ­Вин­ниченко. Якось він був чимось дуже заклопотаний, а мала Наталя плакала в колисці й заважала зосередитися. ­Винниченко, не цілячись, здалеку кинув на неї подушку. І працював собі далі, вдоволений, що стало тихо. Якби не нагодилася мати й не зняла подушку, мала просто задихнулась би. Винниченко відтоді полюбив Наталю, носив її на руках і співав арію Возного з "Наталки Полтавки":

Как вдруг предстал Наталки вид ясний,

Как райський крин, душистий, прекрасний!

Наталя Лівицька (друга праворуч, після заміжжя додасть собі прізвище чоловіка — Холодна) з батьком Андрієм, матір’ю Марією і молодшим братом Миколою. Варшава, 1920 рік. Після вбивства Симона Петлюри 1926-го Андрія Лівицького обрали на його місце. Президентом УНР в екзилі — у вигнанні — він пробув до смерті 1954-го. Його син Микола, політичний діяч і журналіст, обіймав цю посаду в 1967-1989 роках

Згодом був ще один знаменитий літератор, готовий носити її на руках – поет Євген Маланюк. Вони познайомилися в еміграції – на початку 1924 року в Подєбрадах у Чехії. Там ­Євген, недавній бойовий офіцер армії Української Народної ­Республіки, вчився на інженера в господарській академії, а Наталя була студенткою Карлового університету в Празі. Якось на вечірці ­Лівицька розмовляла з подругою Люсею Крат. Наталине волосся було прикрашене квіткою. Маланюк шепнув щось Люсі на вухо, й та попросила в Наталі її прикрасу. Й одразу віднесла Маланюкові. Він заклав квітку собі в петлицю й вклонився ­звіддаля. Так спалахнув роман Лівицької й Маланюка – один із найдраматичніших в історії української літератури.

Євген Маланюк

Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала. Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати

Наталиного жениха, Петра Холодного, під час тієї ­зустрічі не було – він любив грати у футбол і того вечора відсипався після якогось матчу. Та й роман із ним, як вона пізніше згадувала, тоді був ще "в невиразній початковій стадії". Маланюк писав їй у першому після зустрічі листі: "Ви ж знаєте, яку весну утворили в мені – черешні цвітуть у серці". Це написано в січні. А вже в лютому закоханий Маланюк раптом відчув, що все скінчиться для нього ­погано. Через багато літ, вже після смерті поета, Лівицька-­Холодна казала, що він, можливо, невипадково помер саме в лютому, бо цей місяць усе життя нагадував йому про катастрофу. Усе справді закінчилося сумно для Євгена – він дізнався про існування Петра Холодного в житті Наталі. Сама вона пізніше, аж 1971-го, писала:

Та доба була неповторна,

Як поезія Маланюка,

А була вона недоговорена,

Наче вірш без одного рядка.

– Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала, – казала наприкінці життя в інтерв'ю поетові Богданові Бойчуку з Нью-Йоркської групи. – Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати… Він передусім був старший за мене (на п'ять років), був уже знаний поет, а для мене поет це була якась вища істота… Моє захоплення ним як поетом він сприйняв як щось інше, а саме як любов.

Іншим разом, у листі до літературознавця Леоніда Куценка, писала так: "Вихована матір'ю-пуританкою, я була досить довго дуже наївною в любовних справах, і зі мною часто траплялися непорозуміння, так і тоді…"

Вони обоє були певною мірою наївні "в любовних ­справах". Адже Маланюк, дарма що старший, здобув досвід кохання пізніше, ніж став солдатом і пройшов дві війни. Тож для них, для кожного по-своєму, цей роман був, можливо, певною спробою повернути "непережиту юність". ­Навіть деякі Маланюкові вірші того періоду – немов творіння ­гімназиста. Дізнав­шись, що Наталя збирається заміж за Холодного, він – поет, якого називали "імператором залізних строф", – написав:

На могилу прийде й Наталочка, може,

Певно з Холодним, не сама,

І на них буде сонце, а на мені, Боже,

Лежатиме тяжко чорна тьма…

Петро Холодний

31 серпня того самого 1924-го Наталя вийшла заміж за ­Петра Холодного. За рік одружився й Маланюк – зі студенткою медицини Зоєю Равич. Але шлюб тривав недовго: вона на Маланюка дивилась, мов на бога, – а для того богинею залишалася Наталя. "У мене сталася родинна катастрофа", – писав він до ­Лівицької-Холодної весною 1929-го. На той час вони ­після ­кількох років відновили листування – в "приятельському тоні". Один із тих листів Маланюка починався так: "Мила приятелько!" Але далі ще були й такі слова про їхній давній роман: "­Казка, що так немузикально й боляче (для мене) обірвалася".

Донцов писав їй: "Ваші вірші роблять сенсацію"

Маланюк був одружений ще раз, але війна розлучила його з дружиною й сином. Поет помер у США самотнім. Востаннє він бачив Лівицьку-Холодну наприкінці 1967-го, коли відзначали річницю смерті Олени Теліги. Весь вечір мовчав, потім пішов. Невдовзі його не стало.

Любові Наталі Лівицької до чоловіка вистачило на 65 літ подружнього життя. Про це свідчать навіть пізні твори поетеси – у тодішніх її віршах з'являлись його улюблені на старості жуки та риби:

Осінь малює стежки,

Позичивши барв у тебе,

Очі твої – золоті жуки,

Спливають промінням з неба.

Або:

"…Лежатиму я в труні, а жуки твої і риби "вічну пам'ять" співатимуть хором мені".

Жилося їм не завжди легко. Влітку 1925 року ­народилася ­дочка Іда – від Леоніда. Виховувала її Наталина мати. ­Дівчинка змалку хворіла на сухоти. Батьки тим часом ще вчилися. Петро, як і раніше, багато грав у футбол. Розраховували тільки на стипендію, і 1927-го, коли Петро її втратив, пережили фінансову катастрофу. Довелося роз'їхатись: він подався у Львів до батька, вона – у Варшаву до своїх батьків.

Восени Петро повернувся – без грошей і без роботи. Саме тоді дружина змусила його вступати до Варшавської академії мистецтв. Було це так. Ішли вони повз Академію, ­Наталя каже:

– От би тобі тут учитися!

Він:

– Не хочу!

Вона сама пішла й здала туди його документи. Петро був студентом до 1934 року.

Ще один приклад ідеалізму Лівицької-Холодної. На початку 1930-х вона активно друкувалася у львівському "­Літературно-науковому віснику", згодом – "Вісник", який редагував ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. Її вірші Донцову рекомендував Маланюк. Скоро поетеса стала відомою – "Вісник" мав широку аудиторію. Донцов писав їй: "Не можу собі уявити ЛНВ без Ваших віршів. Ваші вірші роблять сенсацію". Не кожен міг таке почути від ­цього редактора. Але 1933 року вона розійшлася з Донцовим. Бо в цей час варшавська група літераторів, куди входила й Лівицька-Холодна, почала видавати журнал "Ми". Ревнивий Донцов робив усе, щоб розладнати це починання. Завдяки Лівицькій-Холодній журнал вистояв, хоч, може, вигідніше було працювати на Донцова.

"Вогонь і попіл" – так називалася перша збірка віршів ­Лівицької-Холодної, що вийшла 1934-го у Варшаві. Її нині в дисертаціях називають "еротичним романом". Хоча, за сучасними мірками, еротика тут стримана. Ця ­книжка – ­історія ­заміжньої жінки, яка когось полюбила, потім розчарувалась і повернулася до себе. Поетеса уявляла в цих віршах себе ­пристрасною полонянкою-татаркою. Це була не лише ­поетична вигадка – її прабаба була дочкою татарського ­мурзи, яку прадід узяв у полон і привіз на Полтавщину.

Друга книжка Лівицької-Холодної вийшла 1937 року, а третя – "Поезії, старі й нові" – 1986-го. Юрій Шевельов (Шерех), який мало кого хвалив, написав велику прихильну рецензію на цю збірку. Особливо хвалив пізні вірші ­Лівицької-­Холодної, опубліковані в ній уперше. "Це поезії її старечого віку, що почалися, коли їй було 42 роки і набирали чимраз більшої напруги, пружности, досконалости й викінчености в тому довгому шляху від сорок другого року до теперішнього вісімдесят четвертого, – пише Шевельов. І додає. – Буває старість різного типу. Буває осліпла й застигла в давно минулому. ­Такою вона була у восьмому десятку його років у ­Івана Нечуя-Левицького, збайдужіла й охололо-­закукурічена… А в інших сама тільки старість приносить ­мудрий ­розквіт або навіть перше зародження й народження ­таланту… У Лівицької-­Холодної вершинні ­осяги, справжній вибух ­таланту припали на старші роки. В характері ­нової ­поезії ­Наталі Лівицької-Холодної найбільша подібність з остан­німи роками творчости Ріхарда Штрауса… а де в чому зі старим Ґете".

Серед віршів, на які звернув увагу Шевельов, є один маленький – про те, як з тиші народжується поезія

17 років працювала на фабриці з виготовлення картонних коробок

1902, 15 червня – Наталя Лівицька народилася на ­хуторі під Гельмязовом, тепер Золотоніський район на Черкащині. 1913-го вступила до гімназії в Золотоноші. Ще до того почала писати вірші. Не встигла закінчити навчання, бо прийшли більшовики. Середню освіту здобула в Празі.

1920 – після поразки Української Народної Республіки опинилася з батьками в еміграції в Польщі, в Тарнові, де була розташована Дипломатична місія УНР. Якийсь час батько не працював, вони з матір'ю заробляли вишиванням. У Тарнові зустріла майбутнього чоловіка Петра ­Холодного-молодшого.

1921 – дебютувала у віденському тижневику "Воля" під псевдонімом ­Наталка Волошка. 1922-го переїхала до Праги, жила в готелі "У короля Юрія". У цьому ж готелі містилася Українська Господарська академія, де вчився ­Петро ­Холодний – згодом навчальний заклад перебрався до ­Подєбрадів, 40 хв поїздом від ­Праги. Подєбради були осідком Празької школи української поезії, до якої входили, зокрема, ­Євген Маланюк, Юрій Дараган, Олена ­Теліга, Наталя Лівицька-Холодна.

1923 – вступила на факультет романських мов Карлового університету в Празі. 1927-го перевелася на філологічний факультет Варшавського університету. У Варшаві 1929 року була серед організаторів літературної групи "Танк", до якої ввійшли Євген ­Маланюк, Юрій Липа, ­

Павло Зайцев та інші. 1933-го "Танк" ­пере­творився на ­видавництво "Варяг", де наступного року вийшла перша ­книжка ­Лівицької-­Холодної – ­"Вогонь і попіл". ­Друга – "Сім ­літер" – ­з'яви­лася 1937-го, а ­третя – "­Поезії, старі й нові" – 1986 року.

1944–1950 – життя в Німеччині, в таборах для ­переміщених осіб, американська зона окупації. Казала про цей час: "Моє життя – якщо поминути те, що я була заміжжю за дуже цікавою і ­талановитою ­людиною – було дуже нецікаве після війни".

1950 – переїзд до США, Нью-Йорк. Улаштувалася на фабрику з виготовлення картонних коробок, де працювала 17 літ, аж до пенсії. А Петро Холодний досить швидко прославився як ­художник. 1957-го вони переїхали до ­Йонкерса – перед­містя Нью-­Йорка. ­Фабрику поетеса не покинула. Крім того, почала викладати українську мову й літературу в школі українознавства. ­Також спів­працювала з Укра­їнською вільною академією наук. Дому свого подружжя не мало. 1990-го, по смерті чоловіка, поетеса ­пере­їхала до дочки й онуків у Торонто, Канада. За рік, не бажаючи їх ­обтяжувати, ­перебралася до будинку для літніх, де прожила ­понад 10 років. Ще й там писала вірші, які інколи губила на ­підлозі й покоївки підмітали їх.

2005, 26 березня – померла. За заповітом, тіло її спалено, а прах поховано на кладовищі українського православного центру в Бавнд-Бруці неподалік Нью-Йорка – поряд із чоловіком Петром Холодним і братом Миколою. Батьки також лежать тут.

Батько та брат були президентами України у вигнанні

Лівицькі – старий козаць­кий старшинський рід із Ліплявської сотні ­Пере­яславського полку. ­Після скасування ­Гетьманщини – ­Золото­ніський повіт, нинішня Черкащина. Рід пере­йшов у російське дворянство, але тримався ­козацьких традицій. 

Андрій ­Лівицький

 Батько поетеси, Андрій ­Лівицький (1879 – 1954) був адвокатом, мировим суддею в Лубнах, у Золотоноші. З 1917 року – губернський комісар від Центральної Ради на Полтавщині. ­Восени 1918-го створив партизанський загін, звільнив від гетьманців Золотоношу й рушив на Київ. Тоді на чолі повстанців їхали на конях двоє – ­Лівиць­кий і отаман Зелений із Трипілля. За Директорії в ­уряді Української Народної ­Республіки був міністром юстиції, керував Міністерством закордонних справ. Від жовтня 1920-го – голова уряду УНР у вигнанні.

Після вбивства Симона Петлюри 1926-го Андрій Лівицький став його наступ­ником. Був по-полтавськи дипломатичний, "елястичний", як казали в діаспорі, тож очолював УНР в екзилі до смерті 1954-го. Його син Микола (1907–1989), брат Наталі Лівицької-Холодної, політик і журналіст – також був президентом УНР у вигнанні, у 1967–1989 роках.

Мати Наталі – Марія Ткаченко (1879–1971), ­дочка банкіра зі Жмеринки. ­Вчилася в Києві в польській гімназії. З майбутнім чоловіком познайомилася в п'ятому класі гімназії – він, студент Колегії Галагана, часто приходив до своєї сестри, Маріїної однокласниці. В еміграції очолювала Союз українок-емігранток у Польщі. ­Залишила мемуари "На грані двох епох", видані донькою Наталею в Нью-­Йорку 1972 року, а обкладинку зробив зять – ­Петро Холодний-молодший.

Чоловік замолоду любив футбол, на старість – жуків

Художник Петро Холодний-молодший (1902–1990) був чоловіком Наталі Лівицької. Народився він, як сам казав, у Київському політехнічному інституті, де викладав його батько – хімік і теж художник Петро Холодний-старший. За Директорії УНР був ще й міністром освіти. 17-річний Петро служив кавалеристом у армії УНР. Потім із батьком опинився в еміграції в Польщі. А мати, три сестри й молодший брат пропали безвісти під час Денікінщини 1919 року. Вчився на інженера-хіміка в Українській господарській академії в Подєбрадах під Прагою, потім – в Українській студії пластичних мистецтв і Варшавській академії мистецтв. За наставника собі обрав професора Тихого – подобалося поєднання прізвищ: Тихий і Холодний. Там потім і сам викладав – після стажування в Італії та Франції.

Наталя Лівицька-Холодна

Мистецтвознавці порів­нюють його з Михайлом Бойчуком – бо так само орієнтувався на взірці візан­тійські й давньоукраїнські. ­Холодний-молодший поєднав їх із кубізмом і конструк­тивізмом. Усе, створене ним до війни, загинуло під час бомбардування Варшави у вересні 1939-го. ­Після того Холодний 12 літ нічого не малював. Його вітражі й іконостаси в неовізантійському стилі є в українських церквах у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Меріленд та інших. Як замолоду любив футбол, так на старість – рибо­ловлю й жуків. Вважав їх найдовершенішими істотами й часто малював.